Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Це ти про що? – перепитав Аллен, хоч і добре все зрозумів. Вони прожили разом уже більш як двадцять три роки, але й досі мали різні погляди на норми поведінки, особливо для молоді. Леслі була позбавлена упереджень і казала про свого чоловіка – часом жартома, а часом ні, – що хоч різниця віку в них лише сім років, але насправді їх розділяють троє поколінь.

– Ти добре знаєш, про що, – відповіла Леслі. – Бачила я, яким поглядом ти дивився на декотрих хлопців, що приходили до Елінор, коли в неї почали округлюватися форми. Ти перетворював їх на сталагміти, перше ніж вони встигали привітатися!

– І нехай мені, подякують за це, – сказав Аллен, починаючи втішатися цією жартівливою суперечкою. – Я їх врятував – а то мучилися б усе життя. А пам'ятаєш, яка була атмосфера, у вашому домі, коли я вперше прийшов до тебе?

Леслі пирхнула.

– Як на полюсі! – вигукнула вона. – І найбільше мене вражало в тобі те, що ти цього ніби й не помічав. А ти ж був тоді вже зрілий чоловік!

– То твій батько допоміг мені стати зрілим чоловіком.

– Що ж, він добре постарався!

– Дякую, люба! – жартівливо вклонився Аллен.

– Зрештою, якщо Керолайн хоче пограти з добрим тенісистом, то яке кому діло, що він робить поза кортом? Здається, я того хлопця знаю. Керолайн тебе з ним познайомила?

– Його звати Стіві. А прізвища вона не сказала.

– А, Стіві!.. Він уже був тут кілька разів. Дуже приємний хлопчик.

Стренд зітхнув.

– Якби ти повоювала з цими приємними хлопчиками по п'ять днів на тиждень, як я, то трохи змінила б своє ставлення до них.

– Просися, нехай тебе переведуть до цивілізованішої школи, – сказала Леслі. – Я тобі вже тисячу разів це повторюю.

– Скажи про це міністерству освіти, – кинув Аллен, беручи ще печива. – А втім, у них немає цивілізованих шкіл. До того ж я люблю долати труднощі. Викладати історію в Сент-Полі чи в Екзетері зможе кожний. – Він не був цілком певен, що це так, але слова його прозвучали переконливо.

– Ти всім даєш попихати собою, – дорікнула Леслі, енергійно помішуючи підливу.

Аллен знову зітхнув. Це в них була давня тема.

– Б'юсь об заклад, – мовив він, – дружина герцога Веллінгтонського теж вважала, що її чоловіком усі попихають!

Леслі засміялася.

– Коли ти починаєш сипати на мене історичними фактами, – сказала вона, – я вже знаю: я програла суперечку. Забирайся-но ти геть з моєї кухні! Я готуватиму вечерю – і мені треба зосередитись.

– Пахне по-райському. Що в нас буде?

– Піца з телятиною. А тепер залиш мене. Мені треба міркувати по-італійському.

Вийшовши за двері, Аллен сказав уже з їдальні:

– Принаймні ми могли б навчити Джіммі, щоб не відчиняв дверей, не постукавши. Особливо у вихідні.

– Він твій син, – відказала Леслі, – от і навчи. – І махнула на нього рукою.

«Що ж, – подумав Аллен, сідаючи за стіл і знов беручи газету, – бодай в одному немає сумніву: ми завжди маємо про що побалакати».

Він ще читав, коли до кімнати мляво увійшов Джіммі – босоніж, у джинсах та футболці. Густі й кучеряві чорні патли – якийсь атавізм у світловолосій сім'ї – спадали на потилицю. Ніс у хлопця, одначе, був, без сумніву, батьків.

– Салют, тат! – привітався Джіммі, падаючи в крісло. – То як – тебе ще не замучили?

– Та тримаюся поки, – відказав Аллен. З-поміж усіх дітей у сім'ї тільки Джіммі називав його «тат». Вій зиркнув скоса на сина. – А ось про тебе я б цього не сказав. Ти останнім часом дивився на себе в дзеркало?

– Я не спускаюся до таких суєтних турбот, тат, – спокійно відказав Джіммі.

– Ти вже он як скіпка! Люди ще подумають, що ми тебе не годуємо, Ти сьогодні що-небудь їв?

– Я лише години дві тому прокинувся. Але вечері віддам належне.

– А о котрій ранку ти прийшов сьогодні додому?

Джіммі стенув плечима.

– Хіба не однаково? О четвертій чи о п'ятій… Кому яке діло?

– Бодай зрідка, Джіммі, – мовив Аллен з ноткою іронії в голосі, – ти повинен казати своїм старим батькам, де ти ходиш і що ти робиш до п'ятої ранку.

– Я шукав нову гармонію, тат, – відповів Джіммі. – Або сам граю, або слухаю, як грають інші.

– Наскільки я знаю, в «Карнегі-холлі» музика кінчається задовго до п'ятої ранку.

Джіммі засміявся, почухався під футболкою.

– Цього року музику крутять не в «Карнегі-холлі». Ти що – не чув?

– У тебе під очима червоні півкола – аж до підборіддя доходять.

– Дівчатам це подобається, – самовдоволено кинув Джіммі. – «Ти схожий на одержимого генія», – сказала мені одна. Хіба ти не хочеш, щоб я був схожий на одержимого генія?