Брати Капранови - Розмір має значення

— І що, цього справді не зміг би зробити навіть такий геній, як твій дід?

Вона посміхнулася.

— Це не стосується геніальності. Це стосується результатів досліду, а дослід триває рівно три тижні.

— А якесь там творче осяяння? Чи досвід, щоб отак глянути на молекулу, і вже все про неї знаєш.

Вона похитала головою.

— Такого не буває.

Зрозуміло, що не буває. І єдиним поясненням того факту, що академік з першого погляду розкусив мою молекулу, було те, що він точно ЗНАВ результати її дії. Знав. А звідки він міг знати, скажіть, будь ласка?

І я негайно розвернув яхту на сто вісімдесят градусів. Я виконував цей маневр мовчки, а подумки лаяв себе останніми словами. Це ж треба! Не зметикувати такої елементарної речі! Мати під самісіньким носом розгадку і не додуматися глянути на неї.

Але внутрішній голос уперто заперечував: «Зачекай, козаче. Це все ще не факт. Це здогадка — не більше. І якщо старий упреться, ти нічого не доведеш, ніколи». Він мав рацію, мій внутрішній голос. Але крім того, в моїй голові сиділа величезна думка, що заступала собою краєвид і не давала нормально функціонувати мозку. Ця думка щодуж волала: «Не може бути!» І дійсно, цього не могло бути ні з якої точки зору. Академік Майборода не міг бути терористом. Академік Майборода не міг мати на меті знищення українського генофонду. Тому що це був академік Майборода, а крім того, дідусь моєї Галушки.

Галушка відчула переміну мого настрою і принишкла. Проте жодна жінка не може мовчати більше, ніж десять хвилин поспіль, за умови що є з ким поговорити. І врешті вона не витримала.

— Мамаю, щось трапилося?

— Нічого, я просто згадав одну штуку.

Боже, і таких йолопів, як я, ще тримають в УГС! Негайно відправити на заслання в Укрпол, і щоб носа звідти не показував. Або в Сурґут, шишки збирати. Кращого я не заслуговую.

— Мамаю, щось із дідом?

У чому їй не відмовиш, так це в інтуїції. Якась нелюдська інтуїція. Жіноча, одне слово.

І я не витримав. Ну скажіть, а ви на моєму місці витримали б? Враховуючи, що доказів все одно немає, і враховуючи, що йдеться про світило української науки, а крім того, діда вашої коханої дівчини.

Наскільки міг стисло, я змалював Галушці стан речей, зрозуміло, без зайвих подробиць та без розголошення секретної інформації, а точніше, тієї частини інформації, що її можна було оминути в такій ситуації.

— Який жах! — підсумувала дівчина.

Я промовчав.

— І що ти з ним зробиш, заарештуєш?

Хотів би я сам знати відповідь на це питання. Заарештувати можна, проте це нічого не дасть, бо знов-таки, жодного доказу в нас немає, а здогад, хай би навіть геніальний, не може слугувати доказом у суді. Які ще варіанти? Взяти старого під ковпак? Слідкувати за кожним його рухом? Теж потрібні підстави. Одне слово, чортзна-що.

— Мамаю, — Галушка, вочевидь, втлумачила мою мовчанку по-своєму. — Ти повинен дати йому шанс.

— Який шанс? — ця розмова не мала жодного сенсу. Треба було терміново набирати Ляха.

— Шанс усе пояснити. Ти розумієш, Мамаю, це мій дід. І це академік Майборода! Він не міг цього зробити, розумієш?

Ще б пак! Я це розумів, як ніхто.

— Ти повинен піти до нього і все розповісти!

Як вам такі заявочки? Я подивився на дівчину, як на божевільну. Подивився й нічого не відповів.

— Ти повинен, Мамаю. Інакше… інакше… Словом, я сама піду і все йому розповім.

А оце вже був шантаж. За моє жито мене ж і бито. І правильно, не треба порушувати інструкції і вибовкувати службову інформацію кому попало.

— Я не хто попало, — жорстко сказала Галушка. Здається, останню фразу я вимовив вголос. — І це не шантаж. Це прохання дівчини, яку ти… до якої, одне слово, ти, як кажеш, ставишся трохи прихильно.

Удар нижче пояса. Попередження одному з бійців і п’ять хвилин на відновлення іншому. Втім, п’яти хвилин на відновлення мені цього разу не дали.

— Мамаю, ти мене любиш?

— Люблю, — відповів я приречено.

Академік Майборода саме обідав у своєму улюбленому ресторані «Запарижжя», який славився традиційною кухнею французької діаспори — запаризьких козаків. І я вирішив не псувати старому апетит. Хай би там що, а він має право спокійно поїсти. Галушка спочатку наполягала на негайній розмові, але потім отямилася і теж пожаліла діда. Тож ми сиділи на лаві під каштанами і скоса поглядали на вихід з ресторану. Складні розмови зі старими людьми краще вести на свіжому повітрі — тут і кисню більше, і взагалі життя сприймається інакше.

— Може, ти поїдеш собі? — запитав я Галушку, бо мені здавалося, що на нас чекає суто чоловіча розмова.