Брати Капранови - Розмір має значення

— Половина?! — недовірливо присвиснув я. — А я гадав, відсотків із тридцять.

На жаль, у його словах була рація. Традиція найманства, яка сягала в Україні тисяч років, не могла не відбитися на уподобаннях сучасників.

— Не заговорюй мені зуби.

— Я людина маленька. Маю доручення зустрітись і поговорити.

— Поговорити? — Салманів рот показово скривився. — Українців не посилають поговорити. Для цього існують євреї.

— А мене послали! — уперся я рогом. Нічого собі заявочки!

Салман Каганович повільно зміряв мене своїм чорним поглядом.

— На кілера теж не схожий, волина фраєрська, ручка з мікрофоном у кишені… Слухай, я вичислив тебе, малий. Ти кур’єр. Тебе прислали не поговорити. Тебе прислали сказати. І привезти відповідь. Ти — рекомендований лист з оплаченою відповіддю. Але мрієш стати аферистом. Я таких багато у своєму житті бачив. Тож кажи свої слова.

Від образи я зчепив зуби. Нічого, нехай лист. Аби була відповідь. До речі, що він там верзе про ручку з мікрофоном?

Поміркувавши отак кілька секунд, я перейшов до основної інформації:

— У тебе є компаньйон, Ліон Родимчик. Він перейшов дорогу людям султана. Тепер вони вважають, що до цього причетний ти. Я повинен з’ясувати, чи ти насправді маєш до цього відношення, і оголосити ультиматум.

Губи Салмана Кагановича заворушилися. Складалося враження, що у мого співрозмовника періодично випадає штучна щелепа.

— Слова, — вимовив він врешті зневажливо. — Це тільки слова. Я багато кому перейшов дорогу в цьому житті. Тільки це був не султан. Скажи те, що маєш сказати, до кінця.

— Для цього я повинен зустрітися з Ліоном. Ти, я і Ліон. Там я дам усі докази й оголошу умови.

— Докази дають у суді. Ти — не суддя. Ти — кур’єр. Не знаю, хто твій господар, але це не султан Брунею. Перекажи своєму господарю, що я хотів тебе вислухати, але ти нічого не сказав, — він знову втупив у моє обличчя двостволку своїх чорних зіниць. — Іди.

Я розлютився.

— Іду. Вже іду. І перекажу, що ти відмовився від зустрічі з Ліоном. А наступного разу замість мене сюди приїдуть ґурки. Ти мав з ними справу, і мабуть, зможеш домовитися швидше, ніж зі мною, — рішуче розвернувшись, я посунув до виходу, чи принаймні в тому напрямку, бо на темних стінах не можна було роздивитися дверей.

— Стій, — почувся ззаду старечий голос.

Я зупинився, не обертаючись.

— Підійди.

Так само не обертаючись я зробив крок назад.

— З ґурками не можна домовитись, бо вони знають тільки сорок англійських команд, — він помовчав, мабуть, для того, аби пожувати свою щелепу. — Але ти, упертий українцю, стоїш спиною до літньої людини.

Мать його так, старого чорта! Оцим вони нас завжди беруть! Використовують вроджену українську ґречність.

Я повільно розвернувся.

— І підійди ближче, бо в моєму віці не можна голосно говорити.

Ну що ти з ним будеш робити!

Коли було відновлено початкову мізансцену, Салман Каганович взяв довгу паузу, настільки довгу, що я вже був готовий знову розвернутися, і аж тоді сказав:

— Приходь сюди завтра, українцю. Тут буде Ліон. Скажеш усе до кінця, щоб ми могли разом з тебе посміятися.

Я уперто покрутив головою:

— Я не прийду, Салмане. Мені не сподобалося, як ти зі мною розмовляв. Неповагу до посланця можна розуміти тільки як неповагу до його господаря. Я чекатиму на вас із Ліоном завтра… — і я вказав час та місце зустрічі. — Чекатиму тільки півгодини.

Тут я вже розлютився по-справжньому, розвернувся та пішов у темряву.

— Не забийся, в нас тут темнувато, — почулося навздогін, але то вже було байдуже.

В холі мене зустріли охоронці, які мовчазно сиділи по кутках. Тут уже горіло кілька лампочок, і можна було зорієнтуватися. Гардеробник простягнув мені ручку з емблемою банку «Тель Шахар», подарунок Лейбовича. Зачекайте, так це її мав на увазі Салман, коли говорив про мікрофон в кишені?!

— Ваша зброя, прошу, — додав служка, шкірячи зуби.

— Дякую.

У мою долоню лягло руків’я бластера. Ззаду хтось тихенько пирснув. Я придивився уважніше. Замість зброї цей жартівник всунув мені пластмасовий водяний автомат з дитячого набору. Їм тут зовсім нема чого робити!

— Курва!! — розлючено кинув я іграшку об підлогу. — Де моя зброя?!

— А це хіба не вона? — щиро здивувався гардеробник. — Я, мабуть, переплутав, — з цими словами від дістав з-під стійки тепер-таки мого бластера. — Вони такі схожі — і зовні, і за тактико-технічними характеристиками…

— Бу-га-га! — розвеселилася охорона, що, певно, чекала на цю виставу.