Брати Капранови - Розмір має значення

— Тю-тю! Файна тема для першого завдання! — за моєю спиною стояв агент першого класу Сагайдачний, людина, з якою я відтепер ділив робочий кабінет.

Сагайдачний працював у відділі вже сім років. Він носив розкішні козацькі вуса та практично не випускав з рота люльку, яку, щоправда, не запалював, оскільки це було суворо заборонено.

— І часто у вас тут таке?

— Та це іще, хлопче, не таке. «Таке», щоб ти знав, це по-японському «бамбук». Оце колись козаки приїхали до Японії, побачили бамбук та питають: «Що це таке?» А японці і собі давай: «таке-таке». От звідти воно і пішло, — Сагайдачний кохався на японській історії та мистецтві, тому завжди радий був поділитися знаннями. — Але що я тобі пораджу з висоти, так би мовити, оперативного досвіду…

Я нашорошив вуха. Мій сусіда пустив очі під лоба, зазираючи, мабуть, у самісінькі глибини мозку.

— …Тобі треба організувати експертизу. Спеціальну експертизу наречених перед весіллям. І мене призначити головним експертом.

— Та ну тебе! Дуже смішно! Тут серйозна справа. Просто якісь масові стрибки у гречку.

Сагайдачний пригладив вуса мундштуком своєї люльки:

— Теж мені новина. Ти мене спитай, я тобі пару таких випадків розповім…

Ага. Уявляю ці випадки. Я заглибився в комп’ютер. Крім масового характеру, пошесть мала ще одну особливість. Кількох дівчат, мабуть, найбільш впертих, матері відвели-таки до лікаря, і там було поставлено дивний діагноз — їхня дівочість, виявляється, розсмокталася безслідно. Так, наче її ніколи не було. Ну і, зрозуміло, що всі потерпілі як одна божилися, що до весілля ніколи, ніде і ні з ким.

— Це таки може бути пошесть, — сказав я, згадавши скандал, який чув учора з сусідського подвір’я.

— Пошесть чого?

Я знизав плечима.

— Треба вивчати.

— Отож. А будеш вивчати, про колег не забувай. Ділися досвідом. Зрозумів?

На відповідь я не мав часу, бо взявся складати цидулку до Міністерства юстиції. Ні, таки добре бути всемогутнім — за годину я вже тримав у руках посвідчення працівника відділу статистики міністерства, виписане на моє ім’я. А за дві години сидів навпроти завідувачки київським РАГСом в просторому кабінеті на другому поверсі знаменитого на весь Київ Бермудського трикутника. Тепер я оцінив пророчу силу народного слова. Дійсно, чортівня якась відбувається у цих трикутних стінах.

— Це жахливо! — сплеснула руками тутешня господарка.

Вона носила на голові величезного двоповерхового шиньйона за модою, розповсюдженою серед працівників ритуальних служб та відділів освіти, і трохи нагадувала єгипетського фараона, а точніше, його статую.

— Уявіть собі моральний стан людини, коли шлюб розривається на другий день після весілля!

— Ви говорите про нареченого чи про наречену?

Директорка поворухнула головою, і я трохи злякався, бо велична споруда на ній загрозливо нахилилася.

— Дивно оце ви питаєте. Наче не розумієте. Брехня, чоловіче добрий, не може слугувати ґрунтом для побудови сім’ї. А це все — жахлива брехня. Для чого люди укладають шлюб, як ви гадаєте?

Щиро кажучи, це для мене завжди було загадкою. Але розгадка не забарилася.

— Шлюб — це спільне майбуття. Це з’єднання двох душ. А коли одна з них нещира у своїх бажаннях, як ви вважаєте, такий союз має перспективи?

Я волів не заходити на незнайомі терени, тому відповів запитанням на запитання:

— Ну, а коли б вони зізналися до шлюбу?

Жінка подивилася на мене з підозрою:

— Можна вас запитати? Ви взагалі-то українець?

— А що, не схожий?

— Ні, а все-таки?

— Стовідсотковий.

— От ви би взяли за себе дівчину, яка б вам зізналася в такому?

Треба зауважити, що на якусь мить я все-таки замислився.

— Ні, не взяв би.

— Ну от, бачите.

— А не українці?

Вона відкинулася в кріслі, і я знов почав турбуватися за шиньйон на її голові.

— Розумієте, у всіх воно по-різному. Я в системі уже тридцять років працюю. У кожної нації свої звичаї. І ми їх поважаємо. Отут мені якось довелося вінчати двох з Африки. Так у них для цього діла є спеціальна людина, яка молоду… ну, ви розумієте. А вже потім допускають туди молодого. То ж воно, бачите, зовсім інакше, чим у нас. Але ми ж так робити не будемо, правда? У нас свої традиції. Я оце, наприклад, дівчиною заміж ішла. І донька моя. І онучка, якщо не дай, Боже, там щось — власноруч задушу. Бо основою української ментальності, якщо хочете, самоідентифікації, завжди була мораль і висока духовність. Ці прадавні цінності український народ проніс крізь віки, і саме їм ми завдячуємо виживанням у буремні часи. Саме вони є запорукою нашого теперішнього розквіту…