Марія Матіос - Нація

* * *
…мамко…
…що тобі дати, дитинко…
Казав татко…
…нема татка…
…а що є…
…нема нікого…
…а ми…
…і нас нема…
…а де ми ділися…
…Завтра сядемо в сани
і поїдемо до Миколая за гостинцями…
…а Миколай не прийде сам…
…не прийде…
…а той, хто приходив на Миколая
з ґвером, то хто…
…то наша погибель…
…погибель — це що…
…це той, із ґвером, що був на Миколая
без гостинця…
…а гостинець…
…а гостинець — це дорога,
якою ми завтра поїдемо саньми…
…куди, мамко…
…у преісподню… спи…

Донині є: і Кінашка, і Бозна,
Мов кладовища — кропиви, хрести.
І півсела світами.
Хтозна?
Бог зна!
Хто чорно так цей край колись хрестив,
Що й півземлі — у незагойних ранах,
Що й цвіт цвіте — голівочками ниць?!
І ходить десь отам по магаданах
Твоя душа із запахом ялиць.
Голосить неприкаяно, ридає,
Із туги, як за мамою, рує, {{ Русти (діал.) — рикати. }}
І стратитися — дерева немає
Букового, й смерічки не стає.
І десь в Караганді чи на уралах,
Чи бозна-де і у яких світах
Розтоцькі Джуряки,
Калинині,
Матіоси
Не ви-вми-ра-ли!!!
Бо ще живуть.
На Кінашці.
В хрестах.

Боже мій!
Єдиний і жаданий!
В благодатну для душі пору
Не здирай, прошу тебе, із мене
Шкіру,
Наче з дерева кору.
Як же я в такім житті затерплім
Перетерплю наготу і страх?!
…Нахились за ягодою теплою —
Я розтану є тебе на губах…

Забутий могильний горбик
З калиновим пожарищем.
Тут сумно ночами чорними
Язичницький вітер свище.
Дерева згортаються з місця —
Бредуть ледве чутним строєм.
І падає з неба місяць —
Неначе виходить з бою.
З очниць лісового брата
Трави проростають крила.
Розпалась за ребер ґратами
Сталь, що всеньких їх погубила.
Край мордований,
Шрамами вкритий,
І розп'ятий…
розіп'ятий…
клятий…
О, як дзвінко звучать копита!
О, як глухо гуде розплата!..

На могилах, що вітри мордують,
Зріють краплі лютого пиття.
До вітчизни притиснись.
Ти чуєш,
Як її, великої, — мало для життя?!
Тут немає скромної каплиці.
Жаль глухий волає в небеса.
Крапля світиться під гілкою чорниці —
Мов горить невитерта сльоза
У очах землі.
Бо кості їхні —
Чаші поминального вина.
Подивись: у смерті в чорних кігтях
Вічностей убитих імена…

* * *

Головосіки —
Голову відсікти
В пропасниці,
В пропасниці
Злодійській.
І сподіватись
На визвольну
Місію
Не зайшлого — свого —
Із лісу —
Війська.
Головосіки.
Голову відсікти.
І плакати з жалю,
А чи розсістись!
Але дрижить у відчаї рука,
І серце обливає тихо млістю,
Що все одно гуртується десь військо.
…хіба у віршах Герасим'юка…

* * *
…і гнуться не плечі — горби верблюжі.
І падає в пропасть безкровна рука.
Я хочу напитися голосу дуже.
Чи вісім рядочків Герасим'юка.
Чи вмерти, як вояк, в отім потоці,
Де честі й безчестю страшний кордон.
Де не ночував ні в одному оці
Ні сон, ані плач.
Ані плач,
Ні сон.

* * *
…бо день якийсь такий,
Що всім би все прощала,
І за здоров'я всіх
Палила би сто свіч.
За тих, кого люблю,
І тих, що проклинала…
Бо день якийсь такий…
Бо день такий — мов ніч.
Життя якесь таке,
Що ми воює всі торговці,
Життя якесь таке —
Лише порізи.
Шви.
Та я палю свічки
В малесенькій церковці
І думаю про тих,
Що є і відійшли.
О, ноша нелегка
Вгинає наші плечі,
Кладе печать жалю
На лиця і на дні.
І я палю свічки
В церковці на Горечі,
І думаю, що хтось
Запалить по мені.
Однак, які легкі
Моїх набутків клунки!
Та все мені проща
Христа прозорий лик.
І думає, мабуть,
Про це стара румунка,
Що тихо поправля
На образі рушник.

* * *
Сіда-ріда,
ой, сіда-ріда…
Плач,
Ридай
чи тужи в кулак.
Вінегретом цим чорним снідай.
Сій з ридання солоний мак.
І не чахни.
Ой, сіда-дана…
Чорні трави коси вночі…
…Під Покрову чи до Івана
Візьмуть музику:
трембітачів.