Марія Матіос - Нація

Зате ліси! Ліси не давали спати багатьом. І де вже тому Іларієві, що міг бути Анні хіба що за тата, снити Гафтиняковими буковими лісами — золотом злотним, золотом на золоті?!

Золото на золоті… Чи то так до лісу, чи до Анни молиться тепер Іларій?

Чи до лісу, чи до Анни?

Хто міг колись подумати, що оте дівчинище, — худеньке, як дерево без кори, несміле, як пес у чужих сливах, — за три дні стане його шлюбною жінкою?! Вона, біданка, дотепер йому каже на «ви», але як вона виділа його лише кілька раз, то коли було їм пускатися в бесіду?

Це лише раз Анна була сміла. У зрубі, коли пасла татові вівці.

Іларій тоді спускався з Околени чи то від Василя, чи то від його жінки, — й став як пень перед джерелом-копанкою, де якось так чудно вмивалася Анна: вона різко нахилялася, раз-по-раз відкидаючи чорні коси за плечі, довго дивилася в несколочену воду, як у дзеркало, а потім, фиркаючи й сміючись, лила й лила на себе живе срібло.

Вже її біленька довга сорочина прилипла до грудей і живота, — а вона сміялася, чисто, по-дитинячи обмацуючи крізь мокре полотно своє тіло. Коли її долоня зупинялася там, де мали би бути — але ще не було — груди, Анна враз стишувалася, довго тримаючи нерухомою долоню, й, зажмурившись, швиденько — лап-лап — пробігала руками по собі аж до колін. І знову сміялася — голосно, дзвінко, знаючи, що тут, на татовому маєтку, ніхто її не вчує, крім татових овець, які паслися в зрубі.

Іларій не видів Анниного лиця, бо вона була обернена до нього плечима, але її худе дітвацьке тільце й ота нетерпляча дитиняча ручка, що — мац-мац — невміло пестила себе чи шукала пестощів, так зворушили його, що він, ламаючи, як ведмідь, малинник, крикнув на весь Гафтиняків ліс:

— Анно!!!

Вона зіщулилася, не обертаючись. Поволі опустила змертвілі руки й заговорила чи то голосом, чи то прилиплою сорочкою:

— Або що?

— Або то, що застудишся!

— Ще ні один не застудився від такої води.

— Від якої?

— А від такої!

— То від якої?

І тоді вона обернулася. Білою прилиплою — мало не врослою в неї — сорочкою, рожевими пуп'янками, що дрижали під полотном, і ледь-ледь темним кущиком внизу живота.

— Від Гафтинякової!

Не стало ні пуп'янків, ні кущика. Сорочка напнулася, як під вітром, бо Анна поволі, ніби стара жінка, пішла догори, говорячи до нього в долину:

— Я не студжуся. Я тут пасу вівці.

— А ти сама пасеш вівці?

— З Василинчуком.

— А де Василинчук?

І, не кліпнувши, Анна збрехала:

— Пішов у гриби.

То вона його побоялася, що так йому відповіла? Що збрехала на ходу? Чи себе побоялася?

Іларій був би присягнув, що побоявся він. Побоявся її невмілих, та нетерплячих дитинячих рук.

…ВІН ДОВГО НЕ ДУМАВ — лиш тиждень.

А потому пішов до Гафтиняка в старости на Анну.

Іларій був би й тиждень не сушив собі голову думанням. Та Гафтиняк мав ще старшу доньку — Марію. І знав її Іларій у сорочці й без.

Але й Гафтиняк знав, що Іларій знає Марію.

Правда, то було вже давно. Тепер Марію в селі знають багато. Але Іларій пізнав її першим.

Тепер йому до неї байдуже. Та якось трохи так мулько буде свататися до Анни на Маріїних очах…

Марія не є файна. Може, через те, що не файна, то й пуста, хто знає. Але так, як усі знають, що старий Гафтиняк по Анниному відданні лишить їй усі свої ліси, так само всі знають, що навіть коли хто й візьме Марію, то Гафтиняк не дасть їй нічого за ганьбу своєї фамілії.

А Марія так тяжко й теменно спротивилася Іларієві, що він був би намастив собі голову смальцем, аби лиш хто забрав її з хати, як він прийде свататися до Анни.

…Та він і це пережив — сватання. Правда, ступив у хату — як у киплячу бульбінь: треба було знати, що казати старому Гафтинякові, бо мусив же він якось пояснити, чому Анна, а не Марія.

Іларій перебрав у голові сто двадцять гадок, поки не надумав одну. Але й вона йому не знадобилася: Гафтиняк якось дивно легко, аж начебто зрадівши, погодився віддати за нього Анну. Так легко, що Іларій злякався: а що він буде робити з таким дівчинищем? Це ж доведеться їй самій цицьки давати, ніж вона дасть цицьки Іларієвій дитині.

Але то був миттєвий страх. Іларій — ґазда.

А решти він не боїться.

За весь вечір Марія, як і Анна, не промовила ні слова. Підозріло розповніла, з диким блиском в очах і зі схрещеними під грудьми руками, стояла, приперта до печі, й важко, що було чути на всю хату, дихала. Ніхто на неї начебто й не зважав, гейби Марії й не було.

Іларій також намагався не зустрічатися з нею очима: таємний і страшний жар пашів з її обличчя.