Марія Матіос - Нація

Вона дивилася в вікно, коли в хвіртці показалася Василинка з трьома дружками. Дружка, яка йшла останньою, несла деревце, прибране самими лише білими паперовими квітами. Поруч із молодою ступав старший офіцер, притримуючи її за лікоть.

Корнелія чула їхню розмову.

— То я вам кажу, пане-товаришу, що цього ґазду ми сьогодні кликали, але як ви так просите зайти до нього ще раз, то чого би не зуважити вашу волю?

— Ми для вас тут одну приємність маємо, пані молода, — відповідав тепер уже по-нашому офіцер, чим дуже здивував Корнелію.

— То є дуже файно! — й Василинка ступила на ґанок услід за офіцером.

Дружки лишилися на подвір'ї. Корнелія не встигла ні злякатися, ні почервоніти, як почула через поріг:

— О! Я шукаю свою дружку, а вона собі з паном-товаришем офі-і-іцером жартує!

Василинка зробила наголос на букві «і», і слово вийшло довге й поважне — «офі-і-іцер».

Офіцер почергово дивився то на дружку, то на молоду, а потім розвів руками:

— Я знав, пані молода, що вам буде приємно так несподівано побачити тут панночку…

— Корнелію, — одночасно промовили обидві, й усі троє натягнуто засміялися.

— Чи не скоїла чого тут без мене моя пані дружка, пане-товаришу офіцер, — Василинка знову робила наголос на «і», — що ви так ретельно опікуєтеся нею?

— Ні-ні, просто ваше весілля співпало з деякими нашими операціями. Ото лише й усього. А ми повинні захищати невинних. Так що пробачте: служба.

Офіцер знову дивився в очі Корнелії, ніби намагався сказати лише щось їй одній.

Вона опустила погляд.

Василинка, не довго думаючи, стала перед офіцером, побожно склавши перед грудьми долоні, неначе збиралася молитися до образу:

— Просили тато-мама, і я вас дуже ґречно прошу, аби ви були такі ласкаві прийти до нас завтра на весілля.

Ступила крок до офіцера й Корнелія:

— Просить пані молода, і я вас дуже файно прошу…

У КОМОРІ ГУСТО ПАХЛО весільними наїдками.

З дерев'яних корит ошкірювалася буженина й салтисони;

прив'язані до бантин будзи овечого сиру звисали з-під стелі;

в пузатих бочках чекала свого часу квашена капуста з опеньками;

а на дерев'яних полицях упереміш із бербеницями з гуслянкою й ґарцями зі сметанами темніли круглі боки медівників і пампушок, фаршированих сливовим повидлом.

Під лавками звивалися підгорілі завиванці,

а з глиняних мисок поблискували масні холодці.

Корнелія, обіперта на бочку із солониною, слухала Василинку.

Василинка сердито виказувала притишеним голосом:

— Ти розумієш, що нам буде, якщо хтось усю цю брехню розкриє?!

— Але ж я не мушу йти з тобою до вінчання до церкви й не мушу сидіти за весільним столом! Можу прикинутися, що мене зурочили, й не показуватися на люди ціле весілля. А як хтось захоче перевірити, чи я не втекла, то я є тут, лежу наврочена… воду можна відгасити…

— Добре тобі говорити, Корнелю, — дещо примирливо сказала Василинка. — А те, що сторонські люди прийдуть із молодим, ти подумала? Боже борони, ще щось заколотиться, то вони втечуть і забудуть, що молода ся лишила без молодого. Я не знаю… Ти мені хоч і товаришка була, але тепер хочеш таке від мене, що я не можу. Я й так признала в тобі дружку. Ти не знаєш, як мені було, коли Гаврило сказав, що ти в нього в хаті, а з тобою — емґебісти…

— Василинко… — нарешті відважилася й Корнелія. — Я розумію, що прошу велике, дуже велике, але ти одна мене можеш вирятувати. Тато тобі не відкаже. А я тобі не забуду.

Тобі я брехати не хочу: так, я вийшла з лісу. Але вони точно не знають, що це я — та, котру шукають. Через день-другий будуть знати. А поки що ні. Нас хтось зрадив. А тебе колись буде мучити совість, що ти могла помогти мені.

— Я вже помогла, — перебила Василинка.

— Помогла. Нічого не кажу. Але твоя поміч буде до сраки, як завтра повезуть мене в тюрму до Станіслава й там закатруплять, а ти поїдеш у свою Бессарабію радуватися своєму життю.

— Ти думаєш, мій тато такий простий, що не здогадається?

— Через те, що він у тебе не є простий, він, може, якраз і погодитися. Усі знають, що він надвоє ворожить. Як він мене продасть, колись люди йому згадають. Не завтра, то хоч через роки, а згадають. Не всі люди забудливі. Є й пам'ятливі.

А ці мене не посміють зачепити в хаті твого тата. Якщо він мене признає на весіллі своєї доньки, значить, він у мені впевнений. Ті на весіллі не будуть чіплятися, навіть коли б хто щось і пікнув, їм твій тато ще згодиться.

— Що ти мене пужаєш {{ Пужати (діал.) — лякати. }}, товаришко?