Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Хто просив? – пнтає, дивлячись на мене з висоти порога жінка.

– Владек Шарий, – кажу, не моргнувши й бровою. – Ваша дочка знає…

Тоді від будки з оскаженілим та замкнутим собакою зрушується й перевальцем іде барилькувата постать; я навіть чую, як від кожного її поступу постогнує земля. Відчуваю, що він дивиться на мене крізь примружені повіки, а на обличчі в нього холодна маска, ніби це не обличчя, а імітація, та й сам він ніби й не чоловік, а імітація.

– А твоє прізвище часом не Волошинський, хлопче? – питає він тоном прокурора.

– Ні, – відповідаю я й бровою не повівши. – Моє прізвище Макошинський.

– А хто такий Владек Шарий? – питає з порога тоном судді жінка.

– Це ухажор, тобто залицяльник вашої дочки, – так само незворушно кажу я.

А твій батько часом не працював на взуттєвій фабриці? – питає тим‑таки прокурорським голосом Садовий.

– Ні, він працював на панчішній фабриці, – кажу я.

– Не знаю ніякого Владека Шарого, – тоном судді проголошує жінка.

– Моє діло маленьке, – відказую. – Мене попросили занести їй букета, тобто оці квіти, і я заніс. Покличте вашу дочку…

– Вона пішла на свіданіє, – манірно проспівала жінка на ганку, – і ніяких таких цвітов ні од кого не чека.

– Ти щось мене морочиш, – блиснув очима, мов шаблями, Садовий. – Твій батько помер?

– Помер, – кажу я й пильно дивлюся на Садового, бо й собі хочу, щоб мої очі лискали, мов шаблі. Але мої очі можуть лискати лише темним склом окулярів.

– Ти отам біля мосту живеш? – питає Садовий.

– Я живу на Любарській, – кажу й відчуваю, що в мене й ніздрі починають здійматися. І чого ви, дядьку, до мене пристали? Кажу ж вам: мене попросив занести квіти вашій дочці Владек Шарий. Покличте її, бо в мене нема часу баляси точити.

По–моєму, це синок отого самосійного, – сказав Садовий до жінки. Що йому тра?

– Хіба не чув? – тоном цариці відказала жінка. – Приніс од якогось Владека Шарого Лянці квіти.

– Од кого це?

– А хороба його чиста знає! Каже Лянчин ухажор.

– А той? Ну, що ти його привела? – здивовано кліпнув банькадлами Садовий. – Це треба в Ляньки спитать…

Вони перемовлялися, ніби мене тут не було. Я оскаженів.

– Покличете ви Юліану чи ні?

– Я цвіти й сама можу передать, – дипломатично відказала жінка на ганку, але не знаю, чи можемо ми їх і приймать? В Юліани вже є ухажор, тож не знаємо, чи нам удобно цього букетика брать. Так і передай отому…

– Владеку Шарому, – підказав я. – А квіти візьміть. Не хочете передати дочці, на смітник викиньте.

Я підійшов до ганку, поклав букета до ніг отієї монументальної і подумав: ось вона, Юліана, в старості. Гордо розвернувся й подався до хвіртки. І тут сталося чудо. Собака вирвався з буди, хоч був зачинений з цього боку на гачок і залящав так, що я ледве розчув слова Садового, який весь час, поки я балакав з його жінкою, шільно до мене приглядався:

– Морочить мене… голову дам відсікти… син того самосійного… Ти бач, приперся, не посоромився…

Я від того двору тікав. Побіг, як тільки переконався, що мене не видно із того ганку, і відчував, що мене оганьблено так, як ніколи, хоч нічого особливого, здається, в тому дворі й не сталося. Не знаю, чому назвав гой кабан мого батька самосійним, щось він у це слово вкладав не зрозуміле мені; дивувало інше: цей чоловік, учинивши моєму батькові стільки лиха, не тільки не відчував мук сумління, не тільки зневажав його, але й ставився до нього увіч вороже, а це значило, що в чомусь батька звинувачував. Чи не була, думав я, батькова помста чимось гіршим від того лиха, який учинив нам цей чоловік? Я ніколи про те не дізнаюся, та й чи потрібно? Головне не те… Головне, що Юліана таки має біля себе залицяльника, і я, здається, вдруге плював у небо. Слина повернулася і вдруге впала на моє ж обличчя, хоч цього разу я нікому нічого поганого не вчинив.

– Шановне товариство, кажу я публіці, яка складається з одного чоловіка, мене самого. – Ось вам моя версія п'єси Едмона Ростана «Сірано де Бержерак», написаної у 1898 році, що переконливо свідчить: проблеми, порушені в тій п’єсі, вічні.

Але я не хочу залишати цього писання без коротенького фіналу, бо наступного дня Юліану я таки побачив..

Побачив, власне, парочку: ішла неймовірної вроди дівчина у жовтій сукенці дзвоном; був вечір, і світло світило мені у вічі, а та парочка йшла спиною до сонця. Через це дівоча постать ніби жовтим німбом–полум'ям була отарасована; через це й здалося мені, що вона неймовірної вроди. І гримала вона під руку високого хлопця у чудовому костюмі, стрункого й зовсім не отороченого, як його супутниця німбом. Але одна була вада в того кавалера: не мав той голови. Може, це був такий світляний ефект, не відаю, але мені увіч здалося, що голову в нього стесано на межі шиї, як це часом буває в манекенів. Юліана йшла й зазирала закохано в лице тому безголовому; може, й справді, подумав я, найпривабливіше обличчя те, яке можна не побачити, а уявити.