Дощ припинився близько п'ятої. Ми полуднували в хаті, і я відчув на собі материн вивідчий погляд.
– Щось на тобі лиця нема, – сказала турботливо. – Ти здоровий?
– Негода діє, – сказав я. – І це була правда.
– Мені теж крижі ломить, – підтримав мене вітчим. Попри всі його позитивні риси, він плямкав за їжею, і це мене дратувало, особливо сьогодні.
Вийшов надвір. Небо вже розірвало в кількох місцях заслону хмар, у прорвах сяяло напрочуд голубе небо. Повітря було вогке й сіре, струмки вже не бігли, в їхніх руслах поблискувала стояча вода, дихали земля й трава, напившися донесхочу. Струмки повиносили на вулицю сухі стебла бур'яну, торішні каштани, цурпалля; в рівчаку я навіть побачив лискучого солдатського гудзика.
Колись я любив оцю післядощову пору, коли стихія відшуміла, відгуляла, а натомість приходила вогка й сіра тиша з м'яким духом омитого зела й листя, з пряним запахом тополиних бруньок і з розгрузлою, чвакітливою землею під ногами. Тоді по–особливому затишно блукалося понад берегом, але сьогодні мене цікавило не те. Сьогодні я нетерпляче позирав у небо й пристрасно бажав, щоб оті голубі пройми розширилися, а хмари розвіялися, щоб швидше присохло болото, а решта води із струмків або стікла, або ж усоталася у землю. Бажав, щоб настав тихий, непаркий вечір – хай б’є у вологу тишу барабан і хай убиває тишу ота примітивна музика – я сам її сьогодні потребую. Бо вона скличе з околиць хлопців та дівчат, і вони слухняно рушать на її поклик, підуть, енергійно помахуючи руками і лискочучи зубами, в одному напрямку, щоб зійтися на дощатому майданчику в юрбу і застрибати, закружляти, ніби вони первісні люди й зійшлися на Лису гору виконати належний ритуал при службі богам. Це й справді так, бо той парк і танцмайданчик у ньому – Лиса гора, і я сам деруся на ту гору, сам іду, енергійно помахуючи руками й блискочучи зубами; я – великий імітатор, актор і блазень, бо ж між усіх цих хлопців та дівчат небагато є таких, котрі усвідомлюють: усі ми грачі, виконавці якоїсь вистави, усім нам наділено якусь роль; одні з нас позитивні, інші негативні, одні мають амплуа комедійне, а інші трагедійне, ще інші на характерних ролях, решта – статисти, хор, танцюристи. Всі ми граємо цю химерну виставу життя нашого, і тільки дехто не тільки виконавець, але й глядач – не ті, котрі гостро усвідомлюють світ і себе. Не назву їх людьми достойнішими від тих, хто живе, бо живе, дихає, бо дихається, кудись іде, бо туди ведуть його рефлекси, – всім нам ціна одна і один кінець, але поспівчувати саме таким мені хочеться, адже їм доводиться відбувати більшу боротьбу, щоб устояти і зберегти своє «я» неушкодженим…
Я знову на танцмайданчику, де вогко пахне деревом, намоклими дошками; дощу нема, але хмар з неба не змило і оркестр плював під ті хмари примітивну свою й дурну музику. Людей прийшло мало, на лавах досить порожніх місць. Багато порожнього місця й на самому майданчику, зі свого кутка я міг бачити всіх – не прийшла ані Таня. ані її подружка, не було і Юліани із ескортом своїм. Я дихав вогким повітрям, і мені смутилося, важко було чекати отак бездільно. Запросив до танцю якусь дівчину, вона повагалася, але пішла – базар сьогодні малий, – але ні я, ані дівчина не відчули від нашої тимчасової злуки радості, ми були двома Піннокіо, тільки один у штанях, а другий у спідниці. Потанцювавши з однаковою вправністю, ми вичавили одне одному по дерев'яній усмішці й розійшлися, щоб ніколи більше не здибуватися, і я не робив більше спроб удавати з себе кавалера. Я сидів на вогкій лаві, відчуваючи, як вільга просякає мені в тіло, чудово знав, що так сидіти мені з моїм ревматизмом не можна, що це може погано скінчитися, але на вустах моїх грала вперта посмішка, я ніби мстив сам собі за те, що такий дурень, що я навіть листа доброго не вмію скласти, щоб зачепити в дівчині якусь романтичну струнку. Невже вона й справді така холодна, ота Юліана, думав я, що їй нецікаво, хто за нею упадає, щоб її не зацікавила ота гра, яку я запропонував, адже не так уже кепсько її придумано.
І я раптом позеленів од здогаду, який ніби стріла увігнавсь у мій мозок: а що, коли Юліана здогадалася, хто писав їй ті листи? Ні, це було б неймовірно, подумалося мені, я обставив себе всіма застережними заходами, і не може бути, щоб виявилася вона аж така прониклива.
Й сидячи тут, на мокрій лавці напівпорожнього танцмайданчика, злорадно відчуваючи, як уповзає в тіло вогкий холод, я придумав фінал цій історії, своїй п’єсі, своєму «Безуму», адже все має якось у цьому світі закінчитися. Я вирішив зіграти ва–банк.
Читать дальше