Валерій Шевчук: Білецькі

Мабуть, пам'ятаєш мою повість «Білі палаци хмар», що з'явилась у «Києві», в номерах 7 – 8 за 1986 рік. Це третя частина більшого твору, який у мене названо «Білецькі». Перші дві частини а той час іще не могли бути надруковані, бо в них ідеться про долі людей, поламані сталінщиною. Загалом кажучи, і «Білецькі», і «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим», друковані в номерах 5–6 за 1988 рік, а також іще одна велика, яку друкує «Вітчизна», повість «П'ятий номер», складають мій чи не найбільший твір, своєрідну житомирську сагу, яку я назвав «Стежка в траві, або Двори на передмісті» і тільки готуюся здати до видавництва. Рідко буває так, що автор публікує спершу третю частину, а потім перші дві одного твору, але цього разу хай буде так. Отже, коли хочеш прочитати повністю повість «Білецькі», розшукай «Київ» за 1986 рік і з'єднай ці частини з раніше надрукованою.

Автор

– На проводи відвідаємо дідову могилу, – сказала якось мати. – Ну, й того, може, й до тітки Аполінарії зайдемо.

Мирослава зирнула на неї трохи здивовано – якимось особливим тоном це було сказано. Зрештою, тітка Аполінарія з'явилася в їхньому житті недавно, досі ні про яку Аполінарію Мирослава в домі не чула; звістку про неї принесла материна подруга тітка Марися Шара, котра приходить до них часом зі своїм надто вже випрасуваним (це вона, Мирослава, придумала так на нього казати), надто вже схожим на дівчинку сином Владеком.

Було то увечері, коли вони сиділи за столом і пили чай; до чаю мати подала домашні коржики, посипані маком; Мирослава сама витискала їх із розкоченого тіста двома бляшаними формочками – зіркою і дванадцятикутником.

Потім у хаті пахло випічкою, і дівчинка не могла втерпіти, щоб не заскочити щоп'ять хвилин на кухню і не вдихнути в себе соолодкого повітря, та й не тільки, хоч мати й застерігала її не раз, що від гарячої випічки може боліти живіт. Але що там живіт, коли в домі так гарно пахне, коли цукор, посипаний на ті коржики, трохи приправлений ваніліном, коли до коржиків так цупко, як мацюпенькі їжачки, поприліплювалися мачини; ні, Мирослава не могла стриматися, і трохи тих гарячих коржиків таки переїла, і їй, ясна річ, болів живіт, а ввечері, коли тітка Марися Шара і її Владек їли ті коржики, сказати прямо, не без апетиту, вона сиділа за столом блідою тінню, а до того ще й погасло світло, і вони засвітили лампу, і від лампи гостро запахло горілим гасом, зате в кімнаті виникли чудові сутінки, і розмова про загадкову тітку Аполінарію (одне ім’я чого варте!) набула особливої принадності, адже було в ній щось таємниче і не до кінця зрозуміле! Хрумкотіли коржики на зубах у тітки Марисі й на чудових зубах її схожого на дівчинку сина Владека: Ванда з’їла тих коржиків всього кілька, а Мирослава не взяла жодного й пила тільки чай – не справжній, а фруктовий, і смаку вона в тому чаї не відчувала, хоч загалом фруктовий чай любила.

– Хіба вона ще живе? – здивовано спитала Ванда, звісно, маючи на увазі тітку Аполінарію.

– На Смолянці, – сказала тітка Марися, вгризаючись у коржика.

Пила чай, їла коржики з маком та з ваніліном і розповідала про тітку Аполінарію, про те, як вона, тітка Марися, потрапила в той дім, бо господиня його була знайома її знайомої, і та знайома порекомендувала її як добру модистку, яка з нічого може зробити щось.

– Ти ж знаєш, Вандо, – сказала тітка Марися, – яке в мене пальто! Це вже не пальто, а якесь страшилище!

Пальто в тітки Марисі й справді було старе, вона не раз скаржилася на нього за тим-таки столом, але пальто оте було ще не лицьоване, тягти уже нікуди, їй порекомендували ту модистку, яка з нічого робить щось, і вона подалась у той далекий світ, бо модистка, яку вона знала раніше, більше зіпсує, як зробить. Вони розговорилися, і в цей час у кімнату, де тітка Марися вела ділову розмову, зайшла якась стара. Перейшла кімнату і сховалась у комірчині, навіть не привітавшись. Тоді модистка, стишивши голос, розповіла Марисі, який тягар їй ця квартирантка, бо вона не тільки чудна, але й нічого за квартиру не платить; господиня-модистка вже кілька разів виставляла її з хати, але з великої своєї чулості знову приймала назад, бо ця стара сідала на ганку й нерушно на ньому сиділа, аж доки в неї, господині-модистки, не витримувало серце й вона знову пускала цю зовсім чужу їй людину в дім собі на гризоти й клопіт.

– І от що мене здивувало, – сказала тітка Марися, викруглюючи очі. – В неї виявилося те саме прізвище, що й твоє дівоче Марцінковська. Аполінарія Марцінковська. Це тобі нічого не говорить?