Валерій Шевчук: Білецькі

– Вибач мені, мамо, – прошепотіла дівчинка.

– Нічого вибачати, – м’яко озвалася мати. – Так буде ліпше й мені, і тобі.

Мирослава не спитала, чому «так буде ліпше», їй здалося, що яснобарвні крашанки на столі втратили трохи сяйва, а може, це сонце зайшло?

– Іди вдягайся, – сказала Ванда, виймаючи брунатні крашанки. – І не забудь почистити зуби, бо ти велика дівчинка, а такі речі часом забуваєш…

Мирослава вийшла у вітальню і рушила по зеленій підлозі. Посеред кімнати озирнулася на фортепіано, але бажання грати у ній уже згасло. Обдивилася стіни й побачила свого діда, який з усмішечкою за нею спостерігав із фотокартки. Баба також за нею спостерігала, але без усмішечки – в баби були такі самі, як у матері, по-вольовому стиснуті вуста. Дівчинка подумала, що тоді, в сні, той чоловік, якого вона прийняла за батька, був більше схожий на її діда по матері, аніж на того, риси чиї з її пам’яті стерлися, і їй стало від того зовсім сумно. Вона підійшла до дідового портрета і провела пальцем по склі, ніби обмальовуючи його обрис, як меншою обмальовувала в книжці чийсь портрет. Скло було холодне, аж обпекло їй пучку.

– Вибач, – сказала вона, – я знаю, що день пам’яті – це зовсім не свято…

Пішла до себе в кімнату і стала біля розчиненого вікна. Все було так само, як передоцім: така ж світло-зелена трава, така ж скопана земля на клумбі, такі ж клейкі запашні листочки на деревах, але щось і змінилося. Зрозуміла що: не було на дереві жар-птиці. Сонце стояло вже в чистому небі сліпливе й гаряче, отже, й відчуття ранку зникло в її серці так само, як отой м'який і рідкий туманець, що стояв над перекопаною клумбою.

По обіді вони рушили на Смолянку. Мати ув’язала крашанки й паску в білий клуночок, одягла темну сукню, вже стару, але ще ошатну, й жакетку, ледь-ледь підфарбувала губи і стала строга й зосереджена, як завжди, – від її поверненої вранішньої краси залишилася хіба що тінь, але Мирославі була приємна й та тоненька тінь. Дівчинка одяглась у сіру сукню й жакетку, день видався теплий, а небо й досі залишалося безхмарне. Вони пішли через парк і бульвар, а на Бердичівській довго стояли, очікуючи трамвая. Надійшли якісь люди, так само, як вони з білими клуночками, і сповістили, що трамваї не ходять, бо не стало електрики, і Мирослава відразу ж подумала: не може так бути, щоб у день свята все склалося гарно.

– Пішки, – це далеко, – сказала мати. – Втомишся.

– Нічого, – сказала Мирослава. – Всі ж ідуть.

Справді, з одного боку і з другого по хідниках ішли люди. Всі із клуночками в руках, немало було й дітей; всі простували в одному напрямку. Вони рушили й собі, і йшли, йшли, йшли. І люди йшли попереду й позаду, дехто їх обганяв, а декого обганяли й вони, і в усіх цих людей, що вони їх бачили, був однаковий вираз на обличчях – щось подібне до того, що уздріла Мирослава вранці на материному обличчі, якась невловна повернена з минулого краса. Мирослава помітила, що не всі сьогодні вдягнені в темне, дівчатка, які їм зустрічалися, були в барвистих платтячках, чоловіки в білих сорочках, було так тепло, що поскидали й піджаки. Дехто з тих чоловіків ніс на плечах дітей, і їй знову пригадався сон чи спогад, коли й вона отак колись їхала на батьковій шиї. Тоді, здається, була подібна оказія, кудись ішли люди, так само було їх багато, як і тепер, простували в одному напрямку, і світило над головою сонце, а білі чоловічі сорочки так само біло палали, були ті чоловіки поголені й охайно зачесані, а жінки ошатніші, ніж звичайно. Може, вони йшли й тоді на ту загадкову Смолянку, думала Мирослава, і йшла, йшла, йшла, а людей довкола ставало все більше, з кожної бічної вулиці і з завулків виникали жінки з білими клуночками в руці й чоловіки в білих сорочках і з дітьми на карку.

– Не втомилася, доню? – схилилась до неї Ванда.

Мирослава закрутила головою, хоч трохи вже й притомилася. Зрештою, коли траплялося місце для сидіння (гранітний обмурівок чи паркан із залізними списами огорожі), там сиділи старі й діти – чоловіки стояли біля них і перекурювали. В усіх чоловіків були напрочуд спокійні обличчя, і вона подумала, що в такий день і мають бути саме такі обличчя, бо люди, можливо, думали й відчували одне. Зрештою, вона не знала, що вони думали, але відчула: ось він, початок сьогоднішньої таємниці, ось воно – входження в щось таке, чого й не зрозумієш відразу, але що ясно прочувається. В ній знову виникла та сама музика, яка прийшла до неї ще вранці, але повільніша, може, трохи смутніша та зовсім не печальна; щось таке, як смак сьогоднішнього сонця, яке гріє, а не припікає, як смак оцього неба, густого й чистого, без хмар, яке сяє цілою своєю неозорою площиною.