Валерій Шевчук: Білецькі

– А ти любила свого батька, мам? – спитала несподівано й для себе Мирослава.

– Таке питаєш… – озвався над нею материн голос. – Тому й ідемо до нього.

І Мирослава раптом уразилася: мати йшла до свого батька, всі ці люди йшли до своїх батьків і матерів, бо приходить отакий день, як сьогодні, й вони не можуть усидіти вдома, і їх раптом починає кликати якийсь недовідомий голос, той голос, який почула й вона вранці. І серед цих усіх людей, подумала дівчинка, вона одна не знає напряму, куди їй піти до свого батька, з якими людьми і в який день. Діда й баби вона не знала, вони повмирали ще до її народження, дід та баба були для неї тільки чимось нагаданим, тим, що звучить десь у глибині душі, але не хвилює, бо хіба може людину схвилювати те, чого не відаєш. Дивилася широкорозплющеними очима на людей, котрих вони минали, на спини тих, хто йшов попереду, часом озиралася й бачила тих, хто йшов позаду, повертала голову й дивилася на тих, хто простував по той бік вулиці – йшли і йшли, – така довга безконечна дорога, по якій іти незвідь-скільки, але, здається, ще довго, бо всі ці люди не поспішали, бо крок у них розмірений, ніби берегли силу, бо так розмірено й непоспішливо йдуть тільки тоді, коли перед тобою ще безконечний шлях.

– Зовсім пристала, – сказав над нею материн голос. – Відпочиньмо!

Вони сіли на гранітний вуличний парапет, і повз них пішли люди, якісь дивно притихлі, надумір супокійні люди, йшли та йшли, несли чи вели дітей, і діти були так само надумір супокійні, не кричали, не верещали і не плакали, і в руці в кожної з жінок – гарних, негарних, старих, літніх і молодих, з обличчями простими й тонкими – були в руці білі вузлики. І Мирославі здалося, що це, може, й не так важливо, до кого саме еони йдуть: до діда, баби, прадіда, прабаби, батька чи матері – вони йдуть в одному напрямку, і все це та ж таки дорога до батька. До того чи тієї, який чи яка, розчинився в цьому залитому сонцем повітрі, живий він чи неживий, але якого нема. Всі вони, зрештою, йдуть у нема, бо часом не так живий образ, видимий образ тієї чи іншої людини живе в уяві тих, котрі йдуть, у серці їхньому та в душі, а оте нема, бо оте нема і є найбільша з великих таємниць світу – ось чому всі приготували білі клуночки, в яких крашанки й паска, бо саме так вони навчилися єднатися кожен із своїм нема, і це навіщось їм потрібно.

– Ходім, мамо, – сказала Мирослава. – Ходімо!

І вони знову йшли та йшли, бо дорога була довжелезна, бо дорога була ніби й без кінця, а повз них пропливали будинки з порожніми очима-вікнами, забільмлені фіранками, будинки нові і облуплені, дерева з клейкими запашними листками, ще покритими лискучою плівкою. Тож у повітрі й відчувалася весна, тож трава, яка росла в дворах, у щілинах бетонних плит на хідниках і між бруком та на газонах, сміялася, тож сонце дивилося премудрим оком з прижмурцем. Дівчинка згодна була йти отак безлік часу, втома пропала, бо вона й справді відчула отой ритм, якому улягали всі ці люди. Вона не знала, що оцей ритм, якому улягали, цей їхній хід, і день оцей, і материне обличчя, і вираз інших людських облич, які тоді запримітила, і обличчя дітей, котрі йшли чи їхали на батькових руках та шиях, і світло білих чоловічих сорочок, і сяйво від клуночків із крашанками й пасками навіки залишаться в її пам'яті, і весь час, у той чи інший момент – все це знову і знову з'являтиметься в уяві, все це чомусь її турбуватиме і завжди хвилюватиме. Хоч нічого особливого не відбувалося, але вона таки ніколи не забуде цієї дороги і того, чи закінчився асфальт і як пішли вони по вулиці грунтовій; і про легеньку куряву, яку здіймали черевики й туфлі, і про те, що якась дитина не витримала й заплакала, про те, як вони прийшли і як побачила вона зарослий травою цвинтар з безліччю хрестів та могилок, і безліч людей, що сиділи біля тих могилок, і паски з крашанками в густій траві, що виросла на могилках, і те, що люди сиділи там гуртками, їли й пили горілку; і про повні чарки, поставлені в ту ж таки траву – для тих, кого з ними не було й ніколи не буде, про попа в розшитих ризах і з густенною бородою, який стрибав через могилки – поспішав відспівати якомога більше відправ, і про те, що й вони сиділи на траві з матір'ю і мовчки дивилися на дерев'яного, потрісканого й потемнілого від часу хреста, на якому було написано потемнілою фарбою рідне їм прізвище; і горіли свічки біля пасок та крашанок, і відчувався дивний запах трави, воску і ще чогось, може, зілля, яке росте тільки на цвинтарях, а може, воно й пахне отак дивно тільки на цвинтарях. Тоді й захотілося Мирославі заплакати, бо їй раптом стало невимовно жаль: матір, себе, оце напівстерте дівоче прізвище материне, оцих людей, що тихо гомонять, того, що дорога до нема все одно не закінчилася, бо вона й не кінчається ніколи. А ще вона хотіла заплакати тому, що думала про чоловіка, який, можливо, не помер, але якого також із ними нема, того, що приходив сьогодні у її сни, назвався батьком, але обличчя мав дідове, саме нього діда, біля могили якого вони сидять. От чому Мирослава раптом заплакала, а мати здивовано зирнула на неї, рвучко притисла до себе й поцілувала.