Валерій Шевчук - Білецькі

– Може, ви не хотіли до мене прийти через… Сильвестра? – спитала тихо Ванда.

– А він вберігся? – звузила очі Аполінарія.

– Ні, – відповіла сухо Ванда. – Він не вберігся.

– Його взяли вдруге до війни?

– Ні, тьотю, його взяли вдруге після війни.

– Стривай, він, по-моєму, втікав у Середню Азію?

– Там були в нас знайомі. Але довго там не протримався. Я не хочу говорити про те при дитині…

– Хіба їй не потрібно знати долю свого батька? – спитала Аполінарія.

– Ні, тьотю.

– Чому?

– Бо я від нього… Давайте про щось інше поговоримо.

– Але дитина повинна знати долю свого батька, – твердо сказала Аполінарія.

– Скажу вашими словами, – сказала Ванда. – Так вийшло, і вже того не повернути. Як же ви тут живете?

– А хіба та прищепа, – кивнула Аполінарія, – вам не розказала? То таке помело, що язика ні на секунду не втримає… Живу…

– А чому знали, що я прийду?

– Бо людина – дивна істота, – сказала Аполінарія. – Все на щось сподівається. От і я… знала, що ти прийдеш. Бо ти єдина з мого роду, котра залишилася.

І тут сталося диво. Ота велична й поважна стара раптом зігнулася, згорбатіла, і Мирослава увіч побачила в ній ту другу, яка очевидно, й справді ходить із простягнутою рукою, побачила вона, як зморщилося в старої лице і як зблиснула їй в оці сльозина.

– То я прийшла, тьотю, – сказала Ванда. – Знаю, що ви тяжко живете…

– Може, й не так тяжко, – знову випростувалася Аполінарія. – 3 голоду не вмираю, дах над головою сякий-такий є. А тепер, коли ти прийшла, мені зовсім спокійно буде. То як зветься твоя донечка?

– Мирослава.

– Підожди, Мирославо, я щось тобі винесу, – стара встала й повільно, навіть трохи величаво, пішла під ганок. У розчинених дверях миттю зник ніс, а стулка швидко причинилася.

– Якось не подумали, – сказала Ванда Мирославі, коли Аполінарія зникла, – треба було б щось їй принести.

– Така вона дивна, мамо, – прошепотіла Мирослава.

– Нещасна – не дивна, – сказала Ванда. – Не уявляю її з простягнутою рукою.

– А може, це неправда? – гаряче зашепотіла Мирослава. – Може, та тітка на неї наговорила?..

Ванда зирнула на дочку, але нічого не сказала.

Вийшла Аполінарія і подарувала їм по писанці. Двері з дому знову ледь відчинилися і знову з-за них вистромився довгий пригнутий ніс.

– Це я сама малювала, – гордо сказала Аполінарія.

Малюнок на писанках був гарний: химерна в'язанка сплутаних змійок.

– Пам'ятаю, – сказала Ванда, – ви колись таки малювали.

– Малювала і грала, – байдуже відізвалася Аполінарія. – Але це було… до нашої ери… Малу вчиш музики?

– О, вона в мене розумниця, – сказала Ванда, – але й лінується трішки.

– І правильно робить, – мовила Аполінарія. – Бо той, хто не лінується, не живе…

Фраза була трохи несподівана, і Мирослава здивовано зирнула на Аполінарію. Сиділа так само випростана, і сонце заливало її обличчя так, що ним заповнились усі зморшки. І Мирослава уявила, якою була ця жінка колись: гарною, гордою і, здається, примхливою.

– Я тоді, коли це сталося з моїм домом, – тихо сказала Аполінарія, – у відчай упала. Не могла прийти до вас, бо не знала ще тоді: жебрати – це не обов’язково упосліджуватися. Хат покинутих тоді було багато, і я поселилася в одній із них, було це від вас далеко, на Левківській вулиці. Там жив один чоловік, добрий і тихий, хоч і старший мене на сімнадцять років. Я стала його жінкою; він діставав у друкарні папір, а я малювала килими з лебедями. Ходив продавати тих лебедів він, бо я соромилася – з того ми й жили, тобто з того я жила це вже було по тому, як німців прогнали. Потім він помер, а в дім повернулися його колишні господарі – тільки тоді я довідалася, що й мій чоловік поселився там, як і я, незаконно. Про себе він розповідав усілякі історії, але я думаю, що все те було неправда. Він, здається, так само ховався від світу, як твій Сильвестр, бо й за ним полювали свого часу. По тому я й пішла по квартирах, а заробляла собі на хліб як могла. Все мені якось байдуже зробилося, живеш чи не живеш… Можеш таке зрозуміти, Вандо?

– Не зовсім, – сказала Ванда. – Чому вам було від світу ховатися?

– А я й не ховалася, – сказала Аполінарія. – Я жила. Як трава. Але без інтересу. Жила, бо треба було жити. І все сподівалася: хтось рідний колись мене знайде…

– Перебирайтеся до мене, – сказала Ванда. – Ми з Мирославою живемо самі.

– Дякую, – сказала Аполінарія, – але я це зроблю тільки тоді, коли мені припече. Приймеш мене?