Валерій Шевчук - Білецькі

– Вона ніде не дівалася, – так само різко мовила Ванда і, повернувшись, пішла на кухню, так і не роз'яснивши Мирославі нічого до пуття.

І от нарешті мати сказала оту вирішальну фразу: «На проводи відвідаємо дідову могилу», і Мирослава аж задихнулася від незнайомого, щемкого почуття, бо їй, у її тихім, одноманітнім житті пообіцяли свято. Свято ж це щось таке, уявляла вона, як дуже й дуже сонячний день. Вона ж любила сонячні дні в усі пори року: узимку із відчуттям хрумкого, сліпущого снігу та з вицвілим небом; весною з густим духом землі, яка пробуджується й починає родити зілля, і з густо-голубим небом; улітку, коли від надміру світла й тепла все повітря тремтить, а небо блакитне; восени із відчуттям тихого смутку, настроєм прив'ядання і з розводненим небом. Зараз була весна, і вона хотіла б, щоб на ті загадкові проводи було багато сонця, а ще більше барв, щоб у той день було розгадано якусь сокровенну таємницю, ну, хоч би отієї таємничої Аполінарії. Дівчинка уявила собі ту жінку, власне, бабу: суху, високу, з обличчям ще й тепер гарним, але холодним, з пишною кучмою сивого волосся і гордим орлиним носом. Саме такий образ пасував до дивного імені Аполінарія; вони навідають бабцю і не може бути, щоб не почалися спогади, адже стільки часу минуло, відколи не бачилися. І самі того не бажаючи, вони розкриють у тій балачці немало такого, про що мати воліє мовчати, що старанно від неї, Мирослави, приховує, а вона таки хоче щось довідатися про батька. Діди й баби її не так цікавили, бо вони жили в якомусь іншому, колишньому житті; зрештою, дещо вона про них і знала; дід її по матері, саме той, на могилу якого вони підуть, був інженером, а баба так само, як і мати, навчала дітей музики. Дід щодня вирушав на роботу, а баба приймала учнів удома й господарила. Ні, тут не було ніякої таємниці – життя як життя. Вечорами Мирослава любила мріяти, любила вигадувати казна-що, любила уявляти їхній дім, населений колишніми людьми, одягнутими в одежу, яку вже ніхто не носить; у діда були закручені хвацькі вуса, довге волосся, невелика, охайно підстрижена борода, а баба носила мережані, як їй, Мирославі, уявлялося, комірці, мала високу зачіску, а на скроні в неї спускалося по штучно завитому пасемку. Це було легко уявити, бо дідові й бабині фотокартки висіли в них на стінах, бо їхні фотокартки, а ще й зображення не знайомих їй людей, так само дивно одягнених, ховалися в їхньому фотоальбомі – всі ці люди наповнювали дім, щось безгучно гомоніли, вимахували руками, щось розповідали, про щось сперечалися, і їй страшно ставало від того, що їх уже не було, нікого, нікого не було; лишилася з того світу тільки її матір, а вона, Мирослава, їхній приважечок. Але чому, коли розпитувала про тих людей, яких уже ніколи не буде, мати збувала це загальниками: «Ат! Це знайомі моїх батьків!», «Ат! Був такий, уже його на світі нема!» Нема, нема, нема! І того, і того нема! Немає вже ні дивних одеж, ні облич, ні вусів, ні борід, ні пасемок, ні зачісок, ні прикрас біля шиї, ні очей, що темно дивилися з потемнілого від часу фотопаперу. Немає ні її діда, ні баби, ні їхніх знайомих, ні колишніх материних знайомих, крім тітки Марисі, нема, нема, нема, шепотіла вона, а що ж батько? Ким були батькові дід і баба, ким, зрештою, був сам батько? Та про це в домі не говорилося, а на запитання мати підтискала губи і відбувалася холодними відмовками. Але Мирослава свого батька пам'ятала, хоч ані на стінах, ані у фотоальбомі його фотокарток не було. Не було фотокарток по батькові діда й баби – знову оце «нема» й «нема», від якого їй стає так страшно, а їй уже дванадцять років, і вона вже багато чого розуміє, точніше – відчуває, хоч росте в цьому світі ніби вазон. Ні, вона не зовсім вазон, бо ходить у школу, вчиться й музики, але живе в цьому світі наче билиночка, бо в неї нема навіть подруги, бо в школі вона вчиться так собі, а дівчатка з нею товаришувати не хочуть. Колись було таке: вона зблизилася трохи зі своєю однокласницею Раєю. Рая прийшла один раз до неї додому, вони разом училися, а потім бігали по садку. «Ти й до мене прийдеш, добре?» – спитала Рая, коли Мирослава провела її через греблю – Рая боялася переходити через кладку на шлюзі. «Прийду, аякже, – відказала Мирослава. – Скажеш коли!» Але Рая так і не запросила її до себе, почала раптом Мирослави сторонитися, а коли та підійшла до неї, холодно відповіла: «В мене вже є інша подруга. І взагалі, мені вдома не дозволяють з тобою дружити, ти ж знаєш, хто у тебе батько!» – «Хто ж у мене батько?» – спитала білими вустами Мирослава, і Рая нещадно подивилася на неї і вдарила, немов ножем: «Враг!». Мирослава заплакала тоді, втекла з уроків, але не пішла додому, а бігла бозна-куди, і щоки в неї палали, і люди зглядалися на неї, і вона не побачила каменя й перечепилася, і розбила коліно; кров потекла, червона така й холодна кров. Прибігла додому, перелякавши матір, яка виявилася на той момент удома, і, ридаючи, розказала матері, що сталося. Тоді мати схопила її в обійми, притисла до себе міцно-міцно і проказала дивну фразу, якої Мирослава й досі не розуміє: