Валерій Шевчук - Білецькі

Безживно світліли на постелі простирадла, так само й фіранка на вікні, а йому знову нестерпуче захотілося вийти в сад. Тут, у цій келії, йому важко стало дихати, начебто була вона герметично закупорена. Здалося, що все пережите проздовж останніх днів, – лише тема для ще одного, можливо, останнього листа віршем, написавши який, він остаточно розрахується з життям. Все, що відбулося, може бути й простою грою його уяви, його останнє велике й святе бажання поладнати зі світом та собою в нім. Коли він залишиться жити в цій мертвій кімнаті, схожій на лікарняну палату, в кімнаті, де тільки й присутня що якась безплотна Аполінарія, не людина, а нагад про неї, істота справді без призначення, тінь тіней – він того останнього листа віршем напише. Бо він не може й не хоче бути тут тимчасовим гостем, бо йому тоді доведеться уявити, що ця кімната таки справді лікарняна, та, з якої не повертаються, та, з якої не виходять, а з якої виносять. Куди пошле свою шостого листа? Пошле без адреси, просто в той сад, що заснув за вікном, що дихає, як живий, і безконечно чогось чекає.

Сильвестр відчув перші поповзи страху, що з'явились у цій кімнаті, як продув; здається, вітер залетів у висунутий з дому, як шухляда зі столу, сад. Вітер почав торсати гілки, які вже перейнялися сном, і ввірвався в дім, розламавши вікно. Зараз він почне вимітати звідси всі ті мертві речі: простирадла, ковдру, ліжко, стільця, листки календаря, розірве фіранку, а може, вимете і його. Сильвестр здер із шиї краватку, яку вдяг тільки вчора, бо та чавила йому горло, зірвав горішнього гудзика сорочки і той десь упав па підлогу. Скинув піджака і жбурнув його на ліжко – важко й напружено йому дихалося. Це був раптовий і дужий спалах, але він знесилив його. Впав на стільця, щоб заспокоїтись, і почув, як часто й гостро пульсує на скроні живчик. Прислухався до тиші в домі і раптом зрозумів, що її нема. Відчув, що не тільки він не спить у ньому домі, а ще хтось; відчув, що не тільки про себе треба зараз думати, бо на те йому й був даний сьогоднішній урок, аби не тільки про себе думав. Адже існує ще й жінка, яку він безмежно любить і яка, здається, безмежно любить і його. Бо ж чи можна назвати байдужою жінку, сяйнуло йому, котра методично й до дрібниць утілила в життя ті кілька принагідно кинутих ним вигадок. Хіба не є признанням у любові оця зелена підлога, й оця кімната, й ота стежка в траві й клумба з тюльпанами, і схований, а не знищений його портрет, що його знайшла та ж таки загадкова Аполінарія, і те, що дочка потрапила зіграти в час їхньої зустрічі його улюблений твір? Здається, саме вона, ота неприступна, строга й різка на слово таки запалила приязню до нього серце їхньої дитини, котра не знала його зовсім, і яке це має значення, яким чином вона те здійснила.

І йому здалося, що темрява з кімнати зовсім витекла, що наповнилася вона світлом, але не мертвим, бляшаним, як це йому здавалося, а трепетним і живим. Бо йому почало розкриватися щось таке дивне, таке несподіване, що ледве не захлинувся. Кров припливла до голови, і це теж сталося від того-таки здивування і зворушення. Чи не тому саме в цій кімнаті поселила його Ванда, – гарячково думав він, ходячи з кутка в куток, – що знала: не зможе він тут жити, почне він тут задихатися, як і задихається, що змушений буде втекти з цих мертвих стін і від цього дурного календаря на одній із них – інакше напевне тут збожеволіє, коли не захоче перетворитись у тінь тіней, живу неприсутність. Ще не вірив собі, ні своїм домислам, ані здогадам, але був настільки схвильований, що й справді не міг уже ні хвилини лишатись у цій кімнаті. З'явилася в ньому рішучість, а чи не такої рішучості безмовно вимагала в нього Ванда?

Він скинув туфлі (в цьому домі не було чоловічих капців) і пішов у самих шкарпетках до календаря. Здер з нього, здається, не один, а кілька листків, вони випали з його руки й розсипалися по підлозі білими плямками. Він прочинив двері, які немилосердно рипнули і, ступаючи навшпиньки, вийшов у вітальню.

Ішов тихо, й сам не чуючи власних кроків. Але у вітальні його рішучість зменшилася, і чим далі ступав, тим несміливіший і невпевненіший робився. Часто й схвильовано дихав, але зупинитися не міг – не мав уже повороту в ту мертву кімнату і до тих розсипаних мертвих календарних листків.

Перед Вандиними дверима зупинився і не знав, що чинити далі. Підбирав слова, які мав сказати, і подумки їх повторював. Нарешті вичекав погідну хвилину і взявся за ручку – може, ці двері зачинені? Але двері зачинені не були, а легко подались усередину.