Валерій Шевчук - Білецькі

Вони оживали в цій напівпорожній кімнаті, і він раптом подумав, що оця кімната – своєрідна помста йому за бажання усамітнитись у цьому домі, йому навіть здалося, що відчуває побіч присутність отієї загадкової Аполінарії, котра жила тут, – черниці без постригу, самотної й нещасної, а може, й озлобленої через ту свою самотність. І йому уявилося: сидить стара жінка на цьому стільці в тій-таки позі, як оце він, цілі дні проводить у холодно-стерильному приміщенні й дивиться у вікно. Дивиться на стежку в траві і тюльпани на клумбі, якщо це було в травні, а потім знову сідає на стільця і знову завмирає, йому здалося, що та самотниця тільки й виходила з кімнати, щоб прийняти, як належить, сніданки, обіди й вечері, і знову ховалася в цій стерильній порожнечі. Хтозна, може, то вона зробила ці фіранки бляшано-білими, і це на її прохання так ретельно побілено стіни. Йому здалося, що й простирадла на цій її постелі жорсткі, тверді, бо також бляшані, і бляшані, сліпуче-білі пошивки на подушках. Хтозна навіщо йому було уявляти ту Аполінарію, зрештою, не Аполінарію він пригадував – бачив отак своє тут подальше перебування. Себе в образі тієї нещасної старої жінки, відкинутої, як і він, від світу й родини, бо тут йому хтозна чи й світить інакша доля, ніж бути приймаком. Отож він і стане тут Аполінарією, черницею чи ченцем без постригу, замкнутим у цій бляшаній пустці – людиною, яку ніхто не помічає. Це були блаженні думки, а може, й дурні думки, а може, так відгукувалась у ньому ураза, яку все-таки відчував – десь у глибині душі сподівався, що Ванда прийме його тепліше. Отож він житиме тут, як тінь, а коли помре, того ніхто не помітить. Розчиниться в кімнаті, як розчинилася й ота Аполінарія – до речі, чи не тут вона померла? Розчиниться в бляшані фіранки, пошивки й простирадла, у відчуття неприсутності, яке постійно тут живе. Так, – думав він. – ця кімната й справді помста йому за те, що в тих листах описував власний біль, висловлював тільки власні бажання і мрії. Начебто забув про біль, мрії й бажання інших, тих, кому свої листи слав. Не могли вони йому скаржитися, як це чинив він, не могли виявляти своєї слабкості й туги, а їм не легше було, особливо Ванді. Чи не тому вона й припинила з ним листування, навіть відмовилася від нього, навіть розлучилася заочно, знищила всі його листи, бо вони боліли їй. Але сталося щось інше: листи ті дивним чином улилися чи перейшли в її плоть, кров, думки, по-своєму матеріалізувалися, стали часткою її духу – несвідомо здійснювала все те. що можна було, із тих його, може, й справді несвітських марень: тільки так годен пояснити оті дивні речі, які він помітив у цьому домі. Зрештою, те, що розігралося оце щойно у вітальні: вино, сутінки, їхні балачки і Мирославина музика – це був зміст четвертого його листа. Навіть твір, про який він писав, було зіграно – м'яка і тепло-печальна «Елегія» Миколи Лисенка. Але тут він не все міг звести докупи і не все розумів. Коли було правдою те, що Ванда знищила його листи, і те, що Мирослава їх не читала, – звідки вона могла знати, оця донечка його, яку музику зіграти йому цього вечора? Відчував якусь чарівну змову супроти себе, але це так не збігалося з Вандиною жорстокістю й її гострими супроти нього словами. Існував у всьому тому якийсь дисонанс, якого не міг збагнути. Може, він і справді блазнює з тими листами, може, й справді надає їм надмірного значення, але для нього конче важливо щось у цій ситуації з'ясувати. Тому й завів про це мову з Мирославою ще там, у саду – особливо його цікавило, чи знає дочка зміст його п'ятого листа, якого послав у цей дім – листа останнього. Той лист уже не стосувався Ванди, а тільки дочки: йшлося там про ранкове пробудження його дівчинки і про те, як грає вона, ще остаточно не пробудившись. Було б чудом, якби здійснилося й це, хоч і тут може статися накладка: хіба така неможлива річ, коли залюблена в музику дівчина зранку біжить до фортепіано, щоб пограти.

Він звівся, бо тіло від незручного сидіння почало заклякати, тож, ходячи туди й сюди кімнатою, йому знову причулася музика, ніби Мирослава тихенько вийшла в вітальню і звільна награє йому до його таких чудернацьких думок. Але такі ілюзії переживав він і раніше, бо міг і умів прослуховувати в собі цілі музичні твори і мав цілком реальне враження, ніби десь поблизу грає оркестр чи ансамбль, чи просто соліст. Так у же сталося, що музика, яку прослухав на своєму віку, особливо твори, почуті кілька разів, залишалась у ньому назавжди, і він навчився досконало повертати їх собі, коли бажав. Начебто вміщував у собі безмежну магнітну стрічку, яка не зношується і не стирається. Отож і тепер стояв і слухав доччину гру, легенько поспівував, відтворюючи пасажі й музичні фрази, і знову наповнювався розчуленням, яким був охоплений під час їхньої вечері. Завтра він спитає дочки, чи написала вона свою імпровізацію, а коли ні, скаже їй, хай обов'язково напише.