Валерій Шевчук - Білецькі

– Маєш рацію, – сказав він. – Але я не вмію прикидатися.

– Чи ж тобі це треба? – звела вона брови. – Прикидатися треба мені, а ти живи собі як живеться.

Він потер собі пальцями скроні.

– Ах, Вандо, – сказав. – Я в такому сум’ятті! Не знаю, що й думати!

– Мене починає нудити від твоєї чутливості! – різко сказала Ванда.

Він скинувся, наче його вдарено, і замовк. Замовкла й вона, і вони завмерли один супроти одного, неприродно випростані й задубілі. Здається, від того й у кімнаті потемніло, і все повилося смерком чи й припало курявою. Мирослава затримувалася, а між ними не було вже злагодженості – просто існували побіч і ніби не мали один до одного діла. Тільки й чекали, коли зайде в кімнату третя, торкнеться одного й другу чарівною паличкою, або ж заведе їх, наче вони механічні ляльки. Тоді вони зарухаються і виконають усе, на що запрограмовані, а потому знову вимкнуться і стануть неживі. Сильвестр не все розумів у цій ситуації, але не тепер розмірковувати, зараз мав лише ефемерні здогади, а може, був у полоні незвичайної оцієї гри випадковостей: таки ніяк не переставав згадувати свої листи віршем. Випадало так, що в цьому домі ніхто ними й не перейнявся, більше того, ніхто про них не знав, але про них так багато тут нагадувало. Все це він ще обдумає, коли залишиться сам на сам, а зараз треба йому отямитися від того чергового удару, якого завдала йому ця все-таки немилосердна жінка, ота Лисиця із саней, котра хотіла, щоб нещасний Вовчик-братик жодної ноги не тримав на її санях. Зараз він має стати такий, яким хоче бачити його Ванда, а ця гра також має бути непроста: нелегка річ удавати себе самого…

У цей час впурхнула до кімнати Мирослава. Сильвестр тихенько згукнув, побачивши її, – була вона в такому ж платтячку дзвоном, як і та незнайомка за парканом, – в ясно-жовтому і з роздутими спідницями: кульбаба, яка відвідала цей дім, адже на землі ще не завершився травень.

– Дякую тобі, доню, – тепло сказав Сильвестр. – Така славна ти й ошатна!

– Треба було її таку виростити, – гордо відказала Ванда, дивлячись на дочку так само закоханим поглядом.

– Ну, мамо, – сказала дівчина, всідаючись за стіл. – Ти наче комусь дорікаєш…

Вони сиділи за столом довго, Ванда кілька разів уставала, приносила теплу їжу, міняла тарілки, і все говорили й говорили. І не помітили, що в хату таки почали закрадатися сутінки, такі теплі й прозорі – найніжніші сутінки! Оповили їх і запахли по-жіночому гарно. В келихах їхніх грало вино, чудове, з тонким букетом; щось обізвалося в Сильвестра далеке й тепле, у сутінку жовта його шкіра пом’якшала й посвіжіла, як і тоді, біля клумби, коли розмовляв із дочкою, і Ванда впізнала в ньому щось давнє, хлопчакувате. Мирослава вина не пила, але щоки їй порожевіли, а очі спалахували раз по раз – переводила погляд з батька на матір; таке щось чудне в їхньому домі вчинилося, адже оце вперше отак вони разом за вечірнім столом – відчувала сьогоднішній вечір як свято зі свят. Молила тільки бога, щоб не завітали до них сьогодні тітка Марися із Владеком. Сьогодні їм не до тітки Марисі, ні до її янголика – нехай ніщо їм не переб'є. І ті вищі сили, до яких вона зверталася, дівчину послухали, хоч тітка Марися таки збиралася до них сьогодні-завтра прийти. Вже були сказані всі потрібні слова, слова, які зібралися в кожному з них, а може, тільки перша їхня черга, але не в словах суть і смак, а в цих синіх сутінках, у барві вина на деньці простих келихів, в смуткові, який попри все всі троє вони відчували. Їли й розмовляли, і все-таки це була принагідна балачка, при тому якось оминали основне – ані словом не заникнулися про життя порізну. Не згадував ані Сильвестр про свій побит у далекому з далеких, де доводилося йому перебувати, ні вони, мати з дочкою. Наче змовилися зігнорувати цю прірву, що їх розділяла, і теплі сутінки в цьому їм чудово допомагали. Інколи Сильвестр позирав на Ванду й Мирославу пильніше, ніби вивіряв – це й справді сталося, і це не сон, не сон! Це не чергова візія і не черговий, складений в умі лист віршем, а жива правда – оце його пробуття в рідному домі. Ванда майже не відповідала на його погляди, хоч і вона розм'якла й розтепліла, і отой чудний, нещасний Вовчик-братик відчув: йому знову дозволено покласти на санки аж дві ноги. Мирослава зустрічала батьковий погляд, легенько примружуючись, і усміхалася до нього очима. Затишно й тепло йому стало за тим столом, а може, й мимо подіяло, бо пін почав покліпувати очима, а через якийсь час раптом удався у якийсь вельми віддалений спогад, коли був він іще юнаком і вчився в Київському університеті. Він згадав, як потрапив разом із товариством у господу Олени Пчілки; була, здається, саме така пора, що й зараз, і коли вони розмовляли з господинею про справу, яка тоді зв'язувала Сильвестрового товариша з видавцем «Рідного краю», розчинилися раптом двері і до них у кімнату ввійшла Леся Українка.