Валерій Шевчук - Білецькі

Гримнули двері, і він знову залишився сам. Вовчик-братчик, який уже вмостив був аж дві ноги на санках Лисиці, вона, однак, одну наказала із санок прибрати. Але він з того не вразився. Перечекав, поки стихнуть кроки, і був насторожено напнутий. Почалапали капці через вітальню і стихло зовсім, але він ще стояв і прислухався. Тоді й напливла на його вуста м’яка всмішка, і, ступаючи навшпиньки, він рушив до вікна. Рипнула дошка під ногою, чоловік завмер. Але було довкола тихо, аж дзвонило у вухах. Тоді він заплющився і, витягши руки, пішов наосліп. Торкнувся пальцями підвіконня і раптом розплющився, йому різко кинулася в очі стежка, що била в зеленому трав'яному ложі, добігала до малої видолинки, круглої, як коло. Стояла в цій видолинці лавка, а посередині яскраво цвіла вщерть засаджена червоними та жовтими тюльпанами клумба.

«Це був мій другий лист віршем», – прошепотів Сильвестр, бо таки писав про це Ванді. Про стежку, і тюльпани, і лавку, про своє бажання застати їх, коли вдається повернутися. Все дивним чином накладалося: оця кімната – чомусь тоді він мріяв про таку стерильну чистоту, про тиху забіч, де живим може бути хіба що календар. В його голові щось просвічувалося, але він не посмів і мріяти, що Ванда з дочкою таки не зневажили його фантазій. Точніше, сама Ванда, бо листи вона таки спалила – не казала б інакше цього. «А може, це просто випадковість», – подумав він. Стежка, зрештою, завжди була тут, клумба теж, а тюльпани вони могли посадити принагідно. Так само завжди білизна Вандою щедро крохмалилася й була сліпуче біла. Може, не треба перебільшувати, думав він, бо ті листи так давно він написав. Потому дістав коротку записку-повідомлення, в якій Ванда повідомляла, що з тих і тих міркувань вона розриває з ним шлюб, що вона засуджує його і вважає, що він несе покуту справедливо. Отже, чинить вільними і себе і його. Після того протяглася безконечно довга прірва часу; він також уже більше їй не писав, хіба що подумки. Й справді, дурною наївністю треба вважати, що ті листи щось та й значили для Ванди й Мирослави, та й чи не краще було їх знищити? Бо коли відмовився й засудив того, хто ці листи писав, чи й був сенс у їхньому зберіганні.

В домі висла безконечна тиша, а він дивився, надивитися не міг на стежку й тюльпанову клумбу. «Вона сказала, що можу вести себе як удома», – подумав він сміливіше, бо йому неймовірно, аж до заверту голови захотілося пройтися по тій стежці. Не міг тому бажанню опиратися, не міг ні про що навіть думати, тож не втримався й тихенько прочинив двері. Але у відповідь відразу рипнули двері інші, що вели в коридорець до кухні, і в них постала якась серйозна й поблідла Ванда.

– Кудись зібрався? – спитала вона.

– Та нікуди, тільки в садок. Знаєш, на клумбі й справді ростуть тюльпани, – наївно мовив він.

– Звісна річ, знаю, – сухо відказала Ванда. – Щороку я їх і саджу. Цієї весни, правда, садила їх Мирослава: вони завжди тут росли.

– Оце мене й радує, – сказав він. – Чи не дозволиш там трохи посидіти?

– Ти вдома, Сильвестре, – звищила голос Ванда, – тямиш, удома! І для того, щоб вийти в сад чи в туалет, у мене нічого питати дозволу.

Він покірливо хитнув і подріботів до дверей, що вели в сад, все-таки намагаючись якомога менше чинити шуму.

– Коли повернеться Мирослава, я покличу тебе, – сказала Ванда.

Але він уже стояв по той бік дверей і вже не був такий принизливо-зігнутий. Начебто повищав, і ніхто, побачивши його в ту хвилину, не сказав би, що він надто малий. Очі в нього розширилися і потекло з них світло, бо тим світлом налилися зелень і повітря. Перед ним лежала обросла травою стежка, і він таки мав реальну можливість па неї ступити. І це була не візія, не марево, не був це навіть образ, який переслідує поета, було це щось живе, наочне й просте. Трохи злякався власного щастя, бо не міг уже знати йому ні виміру, ні стриму – чи вистачить у нього сили витримати напругу? А може, коли стане на біле тіло стежки, щось обірветься йому всередині і провалиться він у чорну темінь, а може, й справді не витримає такої напруги його схвильована душа? Але не міг він і зупинитися, отож нога його звелася і таки торкнулася стежки, і він пішов по ній, як писав уже в третьому листі віршем, і все навкруги зазвучало так само ніжно, як він і писав, начебто кожна травинка довкола стала струною і тепло відливала йому свою музику. Але ні, то дзенькотів цвіркунець, всього один-єдиний трав’яний коник, і цього стало досить, щоб звідусіль полилася на нього щедра блакитнява, бо весь простір над стежкою густо наповнився нею, проклавши йому довгий і незвично високий коридор. Більше того, той коридор став ясним тунелем і не вів нікуди, а розчинявсь у глибині сусідських городів. Саме по тому тунелю вій мав піти, хотів-бо знайти ключ до свого щастя, тобто заспокоїтися. Похитуючись, наче п’яний, добрів до лавки біля тюльпанової клумби і обережно сів, відчуваючи, що йому таки завинулося в голові і забракло повітря. Зловив пальцями ніжне квіткове стебло і, як сліпий, обмацав його, відчуваючи пучками тугу й прохолодну квіткову плоть.