Валерій Шевчук - Білецькі

Сильвестр сидів серед кімнати із заплющеними очима, потатакував колесами поїзд, навпроти нього – неголений чоловік з буйно рудим чубом, розказував йому про тайфуни в океані. Про вітер-містраль, що дме на півдні Франції, цей чоловік колись там побував, і про теплі м'які ночі в Середземному морі. Про те. який чарівний штиль буває поблизу Алжіру – той чоловік, як виявилося, був моряком і ходив у закордонні плавання. Вагон розхитувався й потріскував, світила лампочка над головою, а сусідів голос був хрипкий утомлений. І саме годі він востаннє уявив тонку стежку, оброслу зобабіч, як чубом, травою, і круглу клумбу з тюльпанами та лавкою біля неї. І йому тоді подумалося, що кожна людина в цьому поїзді їде до свого дому, до своєї стежки в траві, до своїх тюльпанів, що цей моряк також думає більше не про штилі й вітри, а про таку ж стежку, і його балачка тільки маленька самооблуда, бо вітри в цьому світі – щось змінне й нереальне, а реальним може бути тільки відчуття рідного дому.

Сильвестр легко отак передрімав, але той сон тривав лише мить, бо більшого не міг собі дозволити, не міг більше потратити часу, бо він іще до рідного дому не прийшов. Не прийшов, хоч і справді сидить у цій, описаній у його другому вірші-листі кімнаті, з дивним відчуттям неприсутності; зрештою, й сам не був іще готовий, щоб остаточно переконати себе: його довгий шлях завершено, досить отак встати, зробити кілька кроків і визирнути у вікно – тоді й справді побачить стежку в траві, а може, й клумбу з тюльпанами. Отож волів поки що жити посередині між трьома світами: минулим, сном і реальним сьогоднішнім днем. Через це й не захотів розплющуватися, бо страшився якогось розчарування: хай буде ліпше ще один напад сну і хитавиця поїзда-стін. Отож його хитало й хитало, а обличчя вряди-годи освітлювалося сонячним спалахом – оті спалахи, які відчував шкірою, й стали означником чи виразом його теперішнього щастя, якого однаково хотів і боявся.

Так просидів він годину чи півтори, аж доки не почулися знайомі кроки. Двері обережно прочинилися, зазирнула Ванда.

– Ти весь час отак просидів? – спитала вона здивовано.

– Та я нічого, – підхопився він. – Отак трошки собі відпочив.

– Сиди, чого підхопився, – сказала нетерпляче Ванда. – Я послала Мирославу до магазину, вона, уяви собі, аж екзальтувалася через твій приїзд. Мусимо на це зважати.

– Таж звісно, – тихо мовив він.

– Зважилася потурбувати тебе, бо ми не про все домовилися, – Ванда зирнула на нього скоса й підійшла до вікна. Дивилася поверх фіранки, і він несподівано позаздрив їй: бачила-бо оту стежку, про яку він стільки думав перед тим, але так і не зважився до вікна підійти. Позаздрив же, що вона висока настільки, що не потребує відсувати фіранки.

– Мирослава гарна, спокійна, але й глибоко емоційна дівчина, – продовжила Ванда, не повертаючись до Сильвестра. – Тонко музикальна і має, як мені здається, непогані дані, щоб стані піаністкою. Ввечері послухаєш, як вона грає, хоч їй в цьому, здається, не багато розумієш. Можливо, я була застрога з нею, трохи й приневолювала до грання, але без цього не обійтися, коли хочеш чогось досягти.

Замовкла й задивилась у вікно. І здається, таки бачили ту оброслу травою стежку і лавку біля засипаної тюльпанами клумби. Там мали б бути тюльпани жовтого та червоного кольорів, адже саме про такі барви писав він у другому листі-вірші.

– Чи й досі садиш на клумбі тюльпани? – вирвалось у нього.

Вона здивовано повернулася до нього.

– Чому тебе зацікавили тюльпани? По-моєму, ми говоримо зараз про нашу дочку.

Почервонів і безпомічно закліпав.

– Вибач, – прошепотів.

– Так от. Я хочу сказати, що вона славна дівчина, але не без химер.

– Хто з нас без химер? – сказав він.

Але є одна химера, якої я не змогла з неї вижити. Можливо, через те я й прийняла тебе у свій дім і згоджуюся жити й далі під одним дахом: кожен із нас по-своєму в нашій недолі винуватий.

Він уже не був червоний. Радше білий. Як стіни навдокіл і ті бляшані пошивки та фіранка.

– Маєш рацію, – сказав він. – Але ти ні в чому не винувата.

– Винувата, – сказала Ванда, – бо я від тебе відмовилася. Не про мої, однак, приємності чи неприємності йдеться, а про нашу дитину… Чи цікаво тобі, яка в неї химера?

– Мене цікавить усе, зв'язане з вами! – тихо, але твердо сказав він.

Ванда подивилася на нього зовсім холодними очима. Вуста її були стиснені, аж пропали зовсім, а підборіддя затремтіло.

– Так от: її химера – це ти.