Валерій Шевчук - Білецькі

Чи не тому саме того літа, десь під осінь, подружилася Мирослава з вужем. Вуж виповзав із каміння, яке підпирало сусідський город, і грівся в м'якому серпневому сонці. В нього була лискуча шкіра і два жовтих вушка. Мирослава довго стояла на стежці і роздивлялася – вуж також одна із немічних істот цього світу. Вона винесла в черепочку трохи молока, й почала приносити йому молоко регулярно, ставлячи його в такому місці, де любив вигріватися цей лінько. Вуж молоко спершу не чіпав, а тоді й почав злизувати, відтак сталося одне з маленьких див: вуж перестав її лякатися, а коли вона з'являлася – підводив голівку, дивився на неї, але не тікав. То стало однією з її найбільших таємниць, про яку вона й матері не розказала, бо Ванда надто вже нею опікувалася і могла б вужа з їхнього двору прогнати. Вуж зник сам, як тільки похолодало, коли пішли осінні дощі, очевидно, запав у сплячку. Мирослава уявляла, як лежить десь у норі згорнуте вузьке й довге тіло, як сонно він дише, а може, вона йому й сниться, а може, сниться йому коричневий з поливою черепочок і голубувате молоко, в якому виграє сонце, і сниться йому шурхіт її кроків і її усмішка, бо вона своєму приятелю завжди всміхалася, і відчуває він безпідставний страх, що ця людина, яка весь час усміхається, може їхню дружбу зрадити, бо вона, та людина, сильна, а він немічний, бо він живе в цьому світі одинаком і ніколи-ніколи не мав у цьому світі приятеля, а все тільки боявся, а все тільки остерігався й ховався. Мирославі було приємно думати в цей осінній сльотний час про свого несподіваного приятеля і наївно сподіватися, що в його маленькій голівці згус клаптик тепла, що творить у ньому її образ. «Я тебе ніколи не зраджу, вужику, – шепотіла дівчинка, ніколи, ніколи. Ніколи не зраджуватиму я своїх друзів, аби вони тільки були!»

І все-таки колишня Анолінаріїна господиня мала рацію: тітка Аполінарія таємно продовжувала ходити жебрати. Перед цим у них з матір’ю відбулася в присутності Мирослави розмова – ще годі, коли Аполінарія перебралася до них остаточно.

– Почувайте себе як удома, сказала тоді Ванда. – але одне тільки хочу у вас запитати: чи правду про вас казала ота ваша хазяйка?

– Що про мене казала хазяйка? – насторожилася Аполінарія.

– Ну, про те, як ви дістаєте собі кошти на прожиття… Самі добре знаєте, що я хочу спитати, – Ванда відчувала себе ніяково.

– Не розумію, про що хочеш спитати, – уперто вела своєї Аполінарія.

– Ну, що ви ходите… з простягнутою рукою…

Аполінарія дивилася на племінницю похололими очима.

– А для чого тобі це треба знати?

– Бо ми живемо тепер разом, – твердіше сказала Ванда.

– А як, гадаєш, може заробляти жінка, – сказала жорстко Аполінарія, – котра в цьому світі навіть не мертва душа, а просто не існує, просто ніхто?

– Ви ж казали, що працювали на башті сторожихою, – здивувалася Ванда: Аполінарія якось і справді таке сказала.

– Було, – спокійно відповіла Аполінарія. – Але на ім’я тієї сатани.

– Як це? – не зрозуміла Ванда.

– А просто. Сатана на роботу влаштувалася, а працювала я. І так, може, тривало б і досі, коли б її гедзі не кусали. Це, знаєш, така людина, що їй у голову часом вдаряє сеча…

– Ну, тьотю, добирайте виразів, – почервоніла Ванда.

– Але я нічого не сказала непристойного. Є такий вираз, здається, він зветься ідіомою, чи не так. Миросю?

– Я не знаю, – сказала дівчинка.

– Ця сатана злякалася, просто роз'яснила Аполінарія. – Вона, бачте, боїться порушувати закон. Навіть коли виганяла мене на дощ чи мороз, вона, бачте, робила це в ім'я того ж закону.

– І тому ви почали…

– Так. Саме тому я й стала професійною жебрачкою; професія не з ліпших, але з голоду не пропадеш. Більше того, я навіть зібрала собі дещицю на похорон, щоб ніхто мене в цьому світі не проклинав.

– Але, тьотю, сказала Ванда, почервонівши, я не бажаю, щоб ви ходили з простягнутою рукою. Більше того, я вам забороняю це робити!

– Даремно думаєш, що я ходжу із простягнутою рукою, – всміхнулася Аполінарія. –Чи стою біля церкви, чи біля костьолу, чи взагалі на людях. Це все робиться простіше. Я маю свій район, не казатиму який. І там люди мене вже знають, я тільки заходжу в двір, а вони дають мені, хто що може, і без простягненої руки. Знаєте, чого та сатана так за мене тримається? Золото, то так, приключка, і вона, і я знаємо, що воно казка; є причина земніша. Я тим хлібом, котрий мені дають і якого з’їсти не можу, годувала її свиней.

– Ми стільки стоїмо за тим хлібом, прожебоніла Ванда.