Валерій Шевчук - Білецькі

Шмигнула повз розгублену дівчинку до своєї кімнати, а за якийсь час вийшла (Мирослава й досі вражено стояла у вітальні) вже у звичайному домашньому халаті і побігла до вмивальника. Ретельно вимила обличчя з милом, і повернулася до вітальні вже із знайомим обличчям, на якому грала загадкова, а трохи й розгублена усмішка.

– Сідай, – сказала вона звичайним голосом. Нам треба і тобою перебалакати.

Мирослава сіла на краєчок стільця і дивилася на тітку, певне, надто вражено, бо та раптом розсміялася хрипко, ніби кашляла.

– Не дивися на мене так страшно, – сказала. – Я тобі зараз усе поясню.

І вона заговорила якось не так як завжди, а хвилюючись і ковтаючи слова – вилила на дівчинку повінь слів, налягаючи на тому, що вона, тобто тітка Аполінарія, не може жити столовницею, бо в її матері, тобто Ванди, зарплата мацюпенька, що тітка іншого способу здобути гроші не знає, бо не ті вже в неї літа. Що вона дуже згорьована самотня і нещасна, а кожна людина має свою гордість і свою совість, вони й так виявили їй велику ласку, прийнявши до себе, а вона, тітка Аполінарія, тільки й має добра, що ота золота монетка, а ще покладені у сховку гроші на похорони. Але Мирославу, як справжню дитину, здається, не цікавили тітчині резони.

– А де ви діваєте хліб, який вам дають? – наївно спитала вона.

– Бачиш, Миронечко, – ніяково заговорила Аполінарія. – Я пройшла по своїх клієнтах і попросила хліба мені не давати, а тільки гроші, скільки можуть.

– І вони вам дають тільки гроші?

– Еге ж, мідяки. Я ті мідяки здаю знайомій продавщиці, дістаю карбованці.

– Але як же ви ті гроші дасте мамі? – спитала Мирослава. – Як їй поясните, де взяли?

Аполінарія. здавалося, ще більше знітилася.

– А ти не розкажеш? – зиркнула хитренько.

– Як ви думаєте? – прямо спитала, дівчинка.

– Думаю, що не розкажеш, – мовила Аполінарія. – Бо так ми з тобою матимемо маленькі таємниці, притому зовсім непогані таємниці.

– Але про ту золоту монетку ви мамі розповіли, – сказала дівчинка.

– Звісно, розповіла, – швиденько мовила Аполінарія, – бо то була моя монетка, тобто це була моя таємниця, і я мала право її розкрити.

– А я ні?

– А ти ні, бо людина не має права розкривати лише чужих таємниць. Тоді вона чинить недобре, зрозуміла?

– То це буде теж тільки ваша таємниця? – спитала Мирослава.

– Цього разу це буде таємниця спільна. – мовила Аполінарія. – Бо так ми творитимемо твоїй мамі добро. Разом.

Мирослава подумала. Здається, їй не треба було згоджуватися, адже добре чи погано вони чинитимуть, була в тому якась неправда. Ні. їй не треба йти на зговір із тіткою Аполіиарією, – це вона розуміла, однак була мала й не поборола своєї цікавості.

– То як же ви даватимете мамі гроші? – спитала вона.

– Значить, згоджуєшся? – хитнула головою Аполінарія. – Це дуже просто. Я підкладаю потрохи гроші у вашу коробочку, де їх тримає твоя мама.

– І вона цього не помічає? – здивувалася Мирослава.

– Поки що ні, – засміялася тітка. – Правда, й підкладаю я мало, бо дуже мало у мене тих грошей є.

Підсьорбнула якось смішно носом, і стала така дивна, ця тітка Аполінарія, така розгублена й безпомічна, що в Мирослави здригнулося серце. І дівчинка раптом подумала, що ця тітка з її невеликими хитрощами, з її кумедними і справді нешкідливими таємницями теж десь така сама, як і ті нічні істоти, котрі ховаються, котрі шарудять скрадливо и шепочуть потаємно, скрадаються, що вона, ця тітка, здається, така ж. як і її, Мирославнн, прнятель-вуж, котрий п’є принесене йому молоко, а навзамін тільки й може відплатити, що самою приязню; що тітка Аполінарія також жалюгідна, бо вона в цьому світі не живе, а тримається на хиткій павутині, як сумний осінній павучок із бабиного літа – його гонить вітерець долі й він пливе й сідає гам, де може зачепитися, зривається і знову пливе, нікому не шкодить і нікому не вадить, але сіє сум, і той сум і є жовтуватий, теплий жаль, бо коли б не було того жалю, не зміг би й жучок існувати. Аполінарія сиділа проти дівчинки якась змінена, застигла, змаліла, упокорена, ніби чекала на її вирок, ніби від того вироку мало залежати її «бути чи не бути», а вона так хотіла зачепитися за міцнішого куща, що його не зруйнує вітер і якого не розмиє дощ. І Мирослава раптом пожаліла цю нещасну, чудну жінку, яка чомусь відмовилася жити так, як усі люди, і сама себе кинула в оту прірву самотності, з якої годі видобутися, яка, зрештою, тільки тим і вміла втримувати свою гордість, що упосліджувалася. І от раптом вона стала сам на сам супроти старості, супроти самотності, супроти бездахості, супроти безрідності й бездітності, і віддала себе в залежність їй, Мирославі, маленької людинки в цьому світі, кволої й так само самотньої.