Валерій Шевчук - Білецькі

Двері відчинилися всередину, Аполінарія постала в них із коцюбою, її господиня відсахнулася від розчиненого портфеля – на ганку валялися Мирославині книжки й зошити. Аполінарія різко ступнула вперед, і Мирослава зойкнула: стара з розмаху вгатила свою господиню коцюбою по спині. Почувся глухий звук, з кухвайчини наче задиміло – знялася хмарка куряви. Аполінаріїна господиня заверещала і скотилася з ганку.

– Запам'ятай, сатано! – загримів правильно поставлений, як в акторки. Аполінаріїн голос. – Щоб твоя нога більше в цей двір не ступала!..

– То це ви так платите за моє добро? – зарепетувала знизу колишня Аполінаріїна господиня.

– Я твоїм добром переїлася, – патетично сказала Аполінарія. – І не підходь, бо я розтрощу тобі твою сатанинську, паршиву голову! Мирославо, збирай швидше свої книжки. – Кинула вона, наче репліку, вбік, – бо зараз почнеться наступ.

Мирослава кинулася на ганок, згребла книжки й зошити і схопила портфеля.

– То це ти така-а заразюка-а! – зарепетувала знизу Аполінаріїна господиня. – То це ти така-а падлюка-а! То це ти така-а тварюка-а! Жерла мій хліб, а тепер б'єш мене?

І тут почувся звук, такий високий, що Мирославі аж у вухах затремтіли барабанні перетинки, вона побачила роздертий у бойовому кличі широчезний, як розкрита бляшанка, рот, і на ганок поперла істота у кухвайці, обмотана хусткою і у стьобаних бурках з калошами. Тітка Аполінарія змахнула коцюбою і лупнула те опудало просто по голові, аж зойкнула в коридорці Мирослава, і від тієї голови, як раніше від кухвайки, також знялася хмарка куряви, почувся звук, наче вдарено по металі, хустка зсунулася, і Мирослава здивовано побачила, що під хусткою в тієї жінки сталева німецька каска, і по тій касці вдруге вдарила із дзвоном їхня коцюба. Розтулений, ніби відкрита бляшанка, рот випустив звук уже нижчого регістру – це вже було верещання. суміш хрипких і високих нот – прообраз пізнішої модної музики. Аполінарія різко подалася в сіни і встигла зачинити двері, налігши на них усім тілом.

– Зачиняй! – прохрипіла вона, бо з того боку налягала сила ще більша.

Мирослава хутко накинула гачка, і двері почало сіпати й гупати в них чимось важким; здається, Аполінаріїна господиня гатила в них руками, ногами і головою в німецькій касці.

Вони кинулися, перечеплюючись об Мирославині книги й портфель, у вітальню.

– Книжки твої ми оборонили, – сказала Аполінарія, важко дихаючи. – Тепер, коли не поб’є вам вікна, то все й минеться.

За дверима все ще шалено репетувало, потім раптом стихло. Мирослава продовжувала тремтіти: зуб на зуб їй не потрапляв. Тітка Аполінарія підкралася до вікна і відхилила завісу.

– Все гаразд, – сказала вона. – Плаче! Коли плаче, наступ закінчився. Будемо згортати знамена, а зброю складемо в козли. Вікна ваші, кізонько, залишаться цілі – про це я й боялася найбільше, бо як тоді твоїй матері в очі подивлюся.

Вона ще визирала якийсь мент у щілину, утворену відхиленою завісою, а тоді пішла й поставила коцюбу на місце.

– Злякалася, маленька? – спитала тепло, заходячи знову у вітальню. І додала раптом гірко: – А я отак воюю з нею сім років.

Мирослава у цьому світі мала не тільки свої радощі, але й страхи. Цих страхів було багато, і вона нікому, навіть матері, про них не розповідала. Перший страх був той, що мати, пішовши, як звичайно, з дому, назад може не повернутися. Отож завжди вона очікувала материного приходу з якоюсь нервовою засторогою. Це був страх нерозумний, сірий барвою, нутровий, і коли мати хоч трохи затримувалася, дівчинка не знаходила собі місця і починала панічно мотатися порожнім домом, а часом і плакала або забивалася в глухий куток і там сиділа, як перелякане мишеня, дивлячись у якесь одне місце, ну, хоч би на дідовий і бабиний портрети на стіні. Тоді їй здавалося, що ті портрети оживають, що оті рамки, в які вони втиснуті, – це маленькі віконечка, і дід з бабою зазирають у ті віконечка, як літні люди, котрі люблять спокійно й добродушно озирнути світ і переконатися: він, той світ, не такий уже й великий. Дід дивився на внуку, суплячи брови, а баба поблажливо, згорда всміхаючись, повіки в неї були важкі, горішні нависали над очима, і цей примружець таки втишував Мирославу, принаймні їй ставало трохи за себе соромно, бо хіба можна бути отакою неможливою страхопудкою? Другий страх у Мирослави був через батька: їй весь час здавалося, що з неї от-от почнуть глумитися, що всі позирають на неї, як на мічену, що навколо неї утворилася якась майже скляна оболонка, вона з матір'ю всередині, а всі інші люди – ззовні. Вряди-годи їй здавалося, що не довго триватиме оце їхнє відокремлення, що не завжди ті, хто ззовні, тільки позиратимуть неприязно на них, що прийде година, коли очі в людей, що ззовні, наллються кров'ю, що вони рушать проти них, щоб розтрощити ненадійну їхню скляну кулю. Мирослава скисала й нітилася під холодним поглядом класної керівниці (бо вона, класна керівниця, знала), чи й узагалі, коли на неї пильно дивилися (тоді їй здавалося, що вони знають), чи коли на неї хтось накрикував (адже теж, можливо, знав); через це вона на перервах у школі з класу не виходила, не бігала й не кричала, як інші діти, а хіба що ставала біля вікна й дивилась у вікно. Дише недавно вона довідалася, що в їхньому класі є ще одна дівчина, Валя Луценко, в якої така ж історія, бо щось сталося і з її батьком, але коли вона після вагань підійшла до Валі й спитала щось про уроки, та відсахнулася від неї і навіть не відповіла; Валя була так само тиха й замкнута, як і Мирослава, хіба з тією різницею, що, відповідаючи, пересипала свою мову немилосердним тріском «потрібних фраз» – вона зі шкури лізла, ота Валя, щоб доказати, яка вона правильна і яка запопадлива. Зрештою, і страх за матір виникав у Мирослави від цього другого страху. Вона настільки звикла бути сама, що не могла навіть подружитися із Владеком Шарим, який часом таки приходив до них з матір’ю, тіткою Марисею; їхні балачки не мали тієї жвавої безпосередності, якою відзначаються стосунки ровесників, а може, це Владек не міг чи не вмів її нічим захопити? Про свої мрії й сокровенні думки вона йому все одно не розкаже, а світ зовнішній для обох був аж надто одновимірний. Але їх єднало й те, що історія Владекового батька була так само непевна, що і Владек про нього нічого конкретного не знав; зрештою, Владек у їхньому «баб’ячому» товаристві виразно нудився і певний час на Мирославине задоволення (адже їй випадало його бавити як господині) взагалі перестав приходити: у нього був свій світ і своє життя. Цікаво й те, що відколи з’явилася в їхньому домі тітка Аполінарія, перестала їх навідувати й тітка Марися.