Валерій Шевчук - Білецькі

Тітка Аполінарія прийшла до них, щоб оселитися остаточно, пізньої осені. Лив дощ, усі вікна були обльопані, на склі тремтіли холодні драглисті краплі; мати перед цим полізла на горище, бо в кутку Мирославиної кімнати з'явилася вогка пляма, а коли повернулася, в неї було похмуре обличчя.

– Дах наш, доню, нікудишній, не знаю, як нам його й направити.

Щоки в неї були мокрі від дощу, а одежа вогко пахтіла.

Але воно ще не дуже й тече, – сказала Мирослава.

– Боюся, що потече дуже, – буркнула Ванда.

Тоді-то хтось і постукав несміливо в двері. Пішла відчиняти Ванда, повернулася і тіткою Аполінарією, якоюсь чудною й трохи смішною. Була вона взута в якісь, можливо, довоєнні боти, майже руді від часу з розбитим і потрісканим правим закаблуком. На ній було старе, витерте халамидне пальто так само дивного крою і чорний солом'яний капелюшок з вуалькою. В руці тримала фанерну, колись фарбовану в чорне, а тепер облізлу валізку – вся вона задихала дощем і негодою вдесятеро сильніше, ніж передоцім мати.

– Не знаю, як і сказати, – мовила ніяково Аполінарія, – але сталося так, що проженіть мене або прийміть.

– Роздягайтеся, тьотю, – спокійно сказала Ванда.

– Не думала я, що сатана ота така скажена, – промовила Аполінарія. – Вибрала момент: або покажіть, каже, своє золото, або щоб я духу вашого в себе не бачила.

– Та роздягайтеся, тьотю, – сказала Ванда.

– Ні, ви спершу вислухайте, – мовила Аполінарія, і на її очах раптом вибилися сльози. Чи ви ошаліли, кажу, що в таку негоду женете мене по те прокляте золото? Чи ж я буду в таку негоду ритись у землі? «Саме в таку погоду, – каже ця собака, й викопувати золото, ніхто не побачить». Чули таке?

Досить вам про золото, тьотю, сказала Ванда.

– Ні, я не можу цього не розказати. «Роздягніться, – каже, – при мені, щоб я побачила: нема у вас того золота в одежі. Зовсім. – каже, – розберіться…»

– І ви розляглися? – з жахом спитала Ванда.

– І я роздяглася, – відказала Аполінарія. – Вона перемацала мою одежу до рубчика. Добре, що я ту єдину монетку Мирославі на сховок дала.

Ванда подивилася неймовірно на Мирославу, та спаленіла.

– Це в нас із нею такий секрет був, хіба вона тобі не розказала? – наївно спитала Аполінарія. – Молодець, лебідочко, вмієш тримати секрети! Перемацала, кажу, та сатана мою одежу, аж до рубчика. «Одягайтеся», – каже. Я одяглася. «Тепер знаю. – каже, – що у вас ніякого золота нема». – «Моє золото в землі сховане, – кажу. – Почекайте до літа, покажу». Тоді вона схопила мене за барки й виставила за двері. А потім і всі речі мої повикидала. Вона сильна, та сатана, як верблюд.

– Ви переграли, тьотю, мовила Ванда. Давно треба було б із цим кінчати.

– Сім років мені вірила, – схлипнула Аполінарія. – Вірила й не вірила. А кажуть, сім щасливе число. Я, може, теж, Вандусю, маю свою гордість, і мені зовсім нелегко ставати для вас морокою. В житті не хотіла бути комусь тягарем, але старість – це не такий ворог, щоб його хто перемагав.

Від Аполінаріїних ботів чи від халамидного мокрого пальта натекла біля порога невелика калюжа; стара тупцялася по ній, ніби товкла ту воду.

– Роздягайтеся, тьотю, – сказала Ванда, – бо з вас онде вже й калюжа натекла.

Тітка Аполінарія злякано зирнула собі під ноги, а потім підморгнула Ванді й Мирославі.

– Ви що, подумали, що я слабка на втори?

І раптом усі троє розсміялися: Мирослава дзвінко, розкотисто. Ванда, як завжди, стримано, Аполінарія ж отим бухкаючим, хрипким сміхом, що на кашель подобав.

Отак оселилася в них тітка Аполінарія. Її господиня прийшла по неї тільки через тиждень, коли відійшли дощі, а над світом зависла сумирна, теплувата мряка, коли з дерев падало печальним і супокійним листопадом листя, засипаючи землю під деревами й стелячи під ними багряні окружжя. Саме в один із таких днів, коли Мирослава повергалася зі школи так повільно, наскільки це було можна (щокроку зупинялася, щоб помилуватися на якийсь листок чи дерево з його беззахисною оголеністю), коли вона настоялася донесхочу перед шлюзом, дивлячись на бурливу воду і думаючи, що и вода може бути на вигляд зимова, весіння, літня й осіння, дівчинка побачила на галявині трохи зігнуту жіночу постать у кухвайці, стьобаних валяннях і так щедро обмотану сірою вовняною хусткою, ніби надворі стояв мороз – з тієї хустки випинався характерний довгий, зігнутий на кінчику ніс Аполінаріїної господині і червоною квіткою полум'яніли її вуста.