Мирослав Дочинець - Вічник

Я не знав, хто такий слідопит, і він охоче переповідав мені книгу якогось американського писателя. А я натомість розповів йому про Чорний ліс. Часу було доста. Тиждень подарованої свободи. Я не знаю, за що сидів Кадочніков. Там незвично було звідати, якщо чоловік сам не розказує. Волосся на його голові золотаво переливалося – тавро амонітового заводу.

І от зараз він сидів за столом з особістом, бородатий, рум'яний, у рипучій шкірянці, і з суворою теплотою позирав на мене.

«Він?» – запитав особіст.

«Він», – потвердив Кадочніков і ляснув долонею по рудій теці мого колимського життєпису.

Мене спровадили в сіни, але я чув, як вони гиркалися.

«Як я його оформлю, – кипів начальник, – коли він ніяких документів не має, крім сторіночки показань і п'яти-шести вироків уже в ув'язненні? їх вистачило б на цілий барак».

«Мені чхати на документи, – протяжно гудів Кадочніков, – мені не папірець потрібен, а він. Такі люди – скарб для сього діла. Чи вам не достатньо моїх повноважень?»

«Не в сьому річ. До вашого мандата немає зауважень. Але ви й мене зрозумійте...»

Другого дня мене викликали в адміністрацію з речами. Які там речі: дротяна дримба, книжка, алюмінієве горня, кістяний ніж (не холодна зброя), іконка від Захаріоса – усе своє я носив за пазухою. Кадочніков кинув мені під ноги пак з амуніцією і поклав на плечі лапаті ручища:

«Вперед, слідопите!»

Він виявився знаним геологом, і тепер мав від уряду важливе завдання – розшукати сліди бельгійських експедицій початку XX століття, за чиїми розвідками іноземні конфесії збиралися відкривати тут добувні промисли. Та завадила революція.

Так ми, дев'ятеро відчайдухів на чолі з Кадочніковим, пустилися колимськими нетрями, щоб скласти карту цінних копалин. Тривали сі переходи два літа від снігу до снігу, і звершили їх лише п'ятеро. Двох прирізали збіглі вурки, одного прибив ведмідь, а четвертий бідолаха зірвався з урвища. Якби я мав дар того американського письмовця, я б описав наші мандри докладно – веселенька й не дуже вийшла б книжечка. А так – много говорити...

Кадочнікову дали орден і кафедру в столиці, мені ж він виклопотав «вольну» і тягнув із собою в Москву. Та куди – я й далі не мав паспорта, лише «справку» про звільнення. Тож мусив і далі держатися місць, де не стоять над душею начальники, де закон править тайга. То лише новакам вона здається мертвою, мовчазною і похмурою. По правді ж тайга повна життя і чар, які запановують над тобою. Коли починаєш пізнавати її первісні, безкраї пустелі, вона скоряє тебе, приймає таким, яким ти є, розчиняє в своєму зеленому вирі. І ти вже її навіки.

Роками мандрів, як камінцями в бурхливій поточині, перескакує моя пам'ять.

У Владивостоці я завербувався на тайгові промисли. Тут радо брали непевний народ. Замість фотокартки в паспорті їм досить було твого обвітреного лиця і порубцьованих рук. А печаткою служив влучний стріл у 5-копійкову монету з двадцяти метрів. Я сю печатку тріснув їм легко. На довгі роки прийняла мене уссурійська тайга. Наскільки тоскна, глуха і дика, настільки ж суворо красива, ситна і суголосна моїй душі.

Моїм супряжником на мисливських уходах був китаєць Чан Бао, мовчазний і повільний, як тінь, чоловік. Мене вражало, як він при своїй малорухливосгі все встигав, усе видів, чув і все знав.

Перше, що він зробив, коли ми дісталися на віддалену займанку, – помолився духові лісу Каньгу. І той відповів цівканням птиці, сиріч благословив наш намір. А було й инакше, було, що сердитий Каньгу жбурляв у нас каміння з гори, посилав навперейми свого князя-тигра, карав нищівною мушвою. Коли ми натрапляли на жертовну кумирню, складену з кедрової кори, Чан Бао залишав там грудку цукру і дрібку догану. Якщо провощений папір там був цілим, він поновлював на ньому напис-молитву. А оскільки чорнила не було, то для сього робив собі надріз на долоні. І обводив вичахлий клинопис. То була писемна молитва неписьменного. Молитва крові.

Чан Бао навчив мене не переступати лісового закону. Не стріляти в звіра тричі. Якщо не поцілюєш першими двома кулями – той звір не твій! Не кидати рибу у воду, вогонь у ріку, камінь у небо і воду не лити у вогонь.

Чан Бао призвичаїв мене до речей, сповнених мудрої простоти і глибокого змісту. Бо за всім, що стається з нами, прихований якийсь смисл. І сей смисл, якщо його розуміти, служить нашому розвитку. І все, що стається з нами – повинно ставатися. І в сьому не треба винити нічого і нікого, в тім числі й себе. Бо се є даром досвіду, вищими уроками.