Мирослав Дочинець - Вічник

«Стопорни, Монаше, не метушися. Якщо тобі конче потрібне се тіло, забирай його. Але шкари нехай скине».

«Ні, він піде в чоботах, – кинув я, як з мосту. – І в своїй одяганці, яку ви повернете».

«Ти припух, мужик, в натурі. Я тільки що виграв його шмаття, а зараз виграю і шкари...»

«Сьогодні виграєш мізер, Гноте, а завтра можеш програти все», – мовив я дуже спокійно, але з металом у голосі.

Потомственні вурки добре розумілися на словах, а ще ліпше на тому, що ховалося між ними. Настороженим оком я вловив, як декілька рук сіпнулися до пазух.

Ні, вони не кинулися б на мене із заточками. Я вже був далеко не той жовторотий етапник з вагона. По-перше, тут було кому за мене заступитися. Потилицею чув, як твердіють щелепи «лісових братів» – литовців, як скриплять нари «галицької асамблеї», як прогиркують у дальньому куті грузини. Може, й не довелося б кликати власовську гвардію із сусіднього барака... По-друге, смерть, як категорію, я давно вже не ставив у щось, бо тут вона скоріше звільняла, ніж занепащала. По-третє, вони добре розуміли, що, як лазебник, я можу зробити з голою братвою що завгодно – пустити в парильню отруйну дезінфекцію, підсипати в одяг якусь заразу (було вже, що тиждень чесалися до кривавих струпів, доки я не зарадив); зрештою, я міг просто спалити їх у лазні живцем. По-четверте, я був їм потрібен, як ніхто. Лікував застарілий сифіліс, умів із тундрових грибів витягувати дурман, міг умент зашити рану підрізаного і загоїти її...

«Ша! – рявкнув Гнот. – Що се ви визвірилися? Хіба ми не боржники сього чоловічка? Хіба не ходимо до нього з поклоном, коли припече? Чи ми в натурі розучилися борги віддавати?!»

Стрижені голови неохоче закивали.

«Я теж свої борги не забуваю, Гноте», – сказав я.

«Чули, братва? Забирай, Монаше, оленя і його смердючі лахи. Тут і без них дихати нічим», – і Гнот силувано зареготав. І всі довкола заоскирялися також, хоча нікому не було смішно.

Мій спасенник був молодим греком із химерною історією. Судновласник з острова Кріт. Червоний Хрест зібрав по світу речі і найняв його судно, щоб допровадити їх для полонених Другої світової, що рясно були розсіяні по ГУЛАГу. Захаріос, так звали грека, доставив вантаж у порт Ваніно, його прийняли, розвантажили, а йому сказали: «Дякуємо і до побачення». – «Ні, – сказав він, – я уповноважений доправити речі до тих, кому вони мають належати. Хочу особисто бути присутнім при роздачі. Я хочу сам побувати на Колимі». – «Добре, – відповіли йому. – Будете». Відкрили справу, підв'язали свідків, попитували. Скоро грек зізнався в шпигунстві й дістав 15 років таборів.

Тут Захаріосу не вистачало врятованого мною одягу. Звиклий до палючого сонця, він мерз навіть коло розжареної пічки. А в забої враз обморожувався, шкіра вкривалася плямами, збиралася в гармошку зморщок. Я зшив йому з куфайки рукавиці і бурки, які він одягав поверх своїх хвацьких крагів. Від гріха подалі. Але й се не помагало. Грек чахнув, зсихався від дошкульної студені і недоїдання. Час од часу я просив знайомого лікаря-німця, аби клав його до шпиталю. Той згоджувався, бо й сам не раз мною послуговувався, коли треба було визначити діагноз офіцеру або якомусь чинному цивільному. У теплому спокої Захаріос оклигував, і в його очах знову засвічувався оливковий блиск.

Я терпляче навчав його простих, але дуже важливих тюремних премудростей. Не думати про завтрашній день, бо се вбиває. Нічого не боятися, чому бути – того не минути.

Нічого не просити, все добувати самому. Нікому не вірити. Ні за чим не жаліти. Не рахувати дні. Менше лежати, більше рухатися. Не набивати шлунок абичим. Не мити посуд, не витирати брудним рушником тіло. За все братися своїми руками. Не боятися складного, боятися простого. Вірити. Молитися.

Вкрадливо заповзала колимська весна, і в буття наше приходила полегша. Добувалися зелені вітаміни, а часом і якась птиця чи рибина. Раділи скупому, як вицір мачухи, сонцю. Режим м'якшав. Я в біги тої весни не дався, боявся за грека. А тягнути його з собою – заганяти невинного в новий строк.

Захаріос ожив, поволи призвичаювався до зони, бо цілковито звикнути до сього нормальний чоловік не може. За бляшанкою окропу він розповідав мені про свій острів, де майже немає тіні, де огорожі з пахучих олеандрів і троянд, де білий хліб умочують у зелену олію і запивають червоним вином, де під дерева стелять верети і палицями струшують лілові оливи, схожі на очі газелі.

Чотири моря омивають острів Зевса, і лише Егейське море мерехтить дев'ятьма полисками. Ним найохочіше плавав Одіссей, цар Ітаки. Скільки того моря – за тиждень-другий можна обійти – а той мандрував двадцять років. Видати, завзятим волоцюгою був Одіссей!