Мирослав Дочинець - Вічник

Я розповів Захаріосу, що чув від поважного Джеордже про Одіссеїв сир.

«То правда, – потвердив він. – Для грека домашній сир – як батьківський заповіт. А вино з рідної лози – як ковток любови».

Мореплавець, він багато розповідав мені про моря. А я чомусь запитав про ріку Геракліта: чи справді не можна ввійти в неї на його батьківщині двічі?

«Влітку не ввійдеш навіть раз, – сміявся Захаріос, – бо ріки на Кріті пересихають, і у забур'янених руслах дрімають собаки, і гендлярі залишають там свої гарби».

І про Сократа розповідав, який ніколи нічого не писав, а мудрощі розсипав, обходячи базари. І про Гіппократа, що повчав лікарів спочатку самим вилікуватись, і скрушався, що в лікуванні щось тямить лише кожен десятий лікар... (І се правдиво на віки) .

Наступної весни закрайки озера довго ще хапав льодок, а іржаві сніги ніяк не сходили з яруг.

Провіщалося пізнє гниле літо. Але небеса стояли такі врочисто чисті й просяяні, що вчувалася в їх банях музика, як над чумом молодого діда Тику. Коли я пропікав у залізній бочці одежу від вошей, на тілогрійці Захаріоса вигорів арештантський номер.

«Се знак, – сказав я йому. – Готуйся».

За кілька день грека спішно викликали до начальства. Виявляється, його батько був відомим у православному світі священиком. Довідавшись про долю сина, підняв таку бурю, що недобрий відлунок її дійшов і до московських веж.

Захаріос прибіг з пакунком прощатися. Невміло гасив радість на лиці. Упав мені на груди й розплакався:

«Виживи, брате! Бережися. Я хочу, щоб ти скуштував батькового сиру і мого вина, щоб почув спів моєї сестри Платониди. Щоб притулився рукою до Сократового сліду на камені... Одне тебе благаю: виживи!»

Що я міг, табірний вічник, йому обіцяти? Я не знав, чи виживу, але те що душа моя буде жити – се я знав достеменно. Про се шептала вона сама. Душа, що була моєю, але мені не належала.

Я легко відштовхнув його від себе, як робив се з лісовими пташками, що колись потрапляли в мої сильця:

«Лети, пливи, брате. І поклонися від нас, рабів, вольній Елладі».

... Ось така моя колимська історія. А хто не повірить, хай прийме за казку. Така присловиця ширилася тоді там.

Дуже помагала мені молитва одного мудрого чоловіка: «Господи, я прошу не чудес і не міражів, а сили кожного дня. Зроби мене уважним і допитливим, щоб у строкатості буднів вчасно зупинитися на відкриттях і досвіді, які мене схвилювали. Убережи мене від страху пропустити щось у житті. Дай мені не те, що я собі бажаю, а те, що мені дійсно необхідне. Навчи мене мистецтву маленьких кроків».

І от – сталося. Смерть одного стала подихом життя для багатьох. Люди, як скресла крига, зрушилися з вічної мерзлоти. Відтавали й серця, на бляклих, ще підморожених, овидах замайоріла воля. Дощечки набули більшої вартости, як хліб, – з них робили дерев'яні скрині в дорогу. Лагерні писарі здували пил років з тек «Дело», висліпували лілові чорнильні мережива і перекреслювали їх черленими грифелями. Хрестили волю нашу.

Мені з кучерявою арештантською метрикою надія слабо всміхалася. Таких, як я, звільняли неохоче. На когось ще мусив спиратися той сатанинський тюремний вавилон. І хтозна, скільки б я ще гнив по задвірках зон, якби не геолог Кадочніков. (Якось так повелося, що на життєвих вибоїнах, як стовпи верстові, стрічалися мені славні люди, і я ліпився до них, і вони до мене ліпилися. Так і долалася путь.)

З Кадочніковим уперше ми перетнулися в етапі на Вишеру. Студебекер здох серед безмірних снігів, і ми, шестеро невільників і конвой, тижнювали просто неба. Я навчив їх, як укласти з ялинника колибу, розпалити на снігу колодник, затим вигорілий розгребти в боки і лягати всередину, аби не задубіти до ранку. Навчав солдатиків полювати, та в них руки до того не стояли. Може, в чоловіка ще поцілили б, та звір хитріший. Тоді Кадочніков вирвав у котрогось із рук «пепешку» і подав мені. І я вполював лося. Потріскували перші зазимки, лосі забралися в гущавину, де сніг ще не накрив корм. Лось – обережний і суворий звір, його треба бити наповал, бо поранений він стає на задні ноги і передніми збиває нападника і жорстоко топче. Все се я знав від старовірів, до яких прибився, коли блукав у бігах.

Я запік м'ясо так, як робили вони. У ямі по коліно розпалив великий вогонь, вибрав жар, склав загорнуту в мох лосятину, згори прикрив пласким каменем. А на нього нагріб жару і підкинув дрівець.

«Ти чисто схожий на слідопита», – сказав Кадочніков, коли ми ситно наїлися і напилися чаю з жолудя.