Мирослав Дочинець - Вічник

Зимою ми соболювали на «мостах». Через річку перекидався колодник, на ньому з прутиків мостилася дрібна огорожа з вузьким ходом. А в ньому – волосяна петля на паличці, що впиралася в маленьку зарубину. До палички прив'язувався камінець. Коли соболь заплутувався, камінець падав у воду і тягнув його за собою.

На тигра ми не полювали ніколи. Тигра ми самі остерігалися. Надто коли він ревів у хащі і бив себе хвостом. Тоді тигр готовий на все. Чан Бао перемовлявся з ним гучним поважним голосом, запевняв, що не хоче переступити йому дорогу. І тигр ішов собі. Але траплялося, що звіринці замовляли нам тигренят. І тоді збиралася ватага битих ловців. З ними якось ув'язався і я з цікавости. Китаєць з нами не пішов, відмахнувся: «Радше я за вас молитися буду».

Ми вистежили тигрицю з малими і зчинили гармидер із стріляниною, а тоді пустили зграю псів. Тигренята кинулися врозтіч, ми їх хапали і в'язали. А тигрицю мусили застрелити, бо інак наробила б вона біди. Сумне то було видовисько. Я дав собі слово, що більше до такого не прилучуся. І повернувся до Чана Бао.

Він, як завжди, дрімав на теплому кам'яному кані, не випускаючи з губ люльки. І шкірою чув кожен порух довкола. Над нами розкинула срібні коромисла Дівка з відрами (під її сузір'ям і я народився). Небо просікла зірниця і впала в низовині Кусу на. (У тому місці, за тутешніми пересудами, слід шукати женьшень.) Короткий зблиск, коротке сяйво. Як і моє життя. Хіба воно не подібне до спалаху блискавки в небі? І дні мої-хіба не дощові потоки, що стечуть з гір у долину і всотаються в пори землі? Ті ж крихти вічности – як і мигтіння звізди, як гук пугача, як воркотання стрімчака, як мирне хропіння Чана...

Мене опосідала світла печаль. Ми пережили день, перебудемо ніч і знову зустрінемо сонце, що покаже нам свіжий слід копита. У сей день ми ввійдемо з легким серцем і любов'ю до всього околичного, навіть до звіра, якого будемо добувати. Нікому не відомі, загублені в пущах, ми створюємо радість, добробут і полегшу для инших. То хіба наші дні, наші години не варті того, щоб їх прожити? Хіба на сій землі ще є такі, як ми – мізерні служки, що вправляються щодня в науці віддавати те, що шукають? І се є наш талан, наша нагорода.

У нас не було минулого, і майбутнє належало не нам, а долі. У нас був лише ласкавий дарунок сьогочасної миті. І Чан привчив мене його вдячно приймати.

Весь довкружний світ вміщався в сльозавих прорізах його очиць. Мене вражало його вміння все помічати і розуміти природу сущого. Ось фазан біжить, хитрує, плутає сліди. Але поспішати за ним не варто, бо він повернеться і лише тоді мовчки злетить. Вітер у негоду рве на всі боки дим – дощ ущухне. Якщо мряка піднімається і глухне голос – буде сильний дощ. Суха імла теж віщує негоду. Скільки рятівних дрібниць нашіптує природа. Щоб добре виспатися, спати треба ногами до стіни. А житло влаштовуй дверима на ріку. Мокре взуття в переходах не слід міняти, так ліпше зігрієшся ходьбою...

Пригадую, як Чан Бао щоразу пожвавлювався, коли зачував маленьку сіру сойку, яку називав лі-у. Одразу ж кидався на те місце, з якого вона подала голос, бо птиця швидко зривалася й тютюкала десь-інде.

«Віднаджує нас від дорогого кореня панцуй», – хитро всміхався китаєць.

Ми ревно прочісували хащі, і одного разу нам пощастило. Чан Бао впав на коліна й молитовно притис долоні до грудей. Я не бачив нічого прикметного, а він розчистив паличкою листя довкола невисокої рослини з чотирма листками. Кождий великий лист складався ще з п'яти менших, а посередині – маленькі круглі коробочки. Чан Бао з трепетом викопував корінь кістяною лопаткою, аби не обірвати жодну волосину. Далі змив ґрунт і вклав корінь на мох у берестяному жолобку. Так я вперше побачив женьшень, корінь, що лікує всі недуги і старим повертає бадьорість серця. Поважний Джеордже марив про нього все життя.

Але ми не спожили той женьшень, обміняли його на просторий намет і рибальські снасті. На те, що підпирало наше рукомесло.

Перед тим як ми покинули місце коштовної знахідки, Чан Бао з чотирьох сторін сколупнув мох на деревах і скрутив бантом гілки черемшини. То він залишав знаки для шукачів. За ними вони зможуть вирахувати инші ймовірні місця.

У тайзі все підвладне своїм законам. За ними Чан Бао вчив мене шукати й золото. Майже казкова історія. Перше треба знайти таку річку, проти якої в морі є острів. Се певна прикмета, що долина буде золотоносною. Тоді піднімаєшся рікою вгору і шукаєш таку притоку, аби проти її гирла стояла скала (що крутіша, то надійніше). Причім, прямолінійно від скали має розлягатися долина не менша ніж два кілометри. Притокою простуєш угору і обстежуєш струмки. Щоправда, тут уже не обійтися без самого чуття на золото. Китаєць такого чуття не мав. А я, виявилося, маю. І се його дуже захопило. Бо я не оповідав йому ні про Чорний ліс, ні про черлену скалу із золотим піском. Та й сам не заглядав за овиди задавненої бутности.