Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Отож, усе впирається у ваше алібі!..

Ми з Мулою, не надто розуміючи, про що йдеться, поробили розумні фізіономії, замугикали й закивали. Капітан же поглянув на нас з-під лоба підозріло та продовжив:

— Якби ви не мали його, вашу справу вже завтра можна було б відправляти до суду, — він порухав на столі перед собою стос якихось паперів.

— Хм, — знову розумно мугикнули ми.

— Перший і основний момент, — вів далі капітан Перелюб, — це ваше самогубство… Вірніше, як дійшло висновку слідство, — зумисна інсценізація суїциду для… для можливого приховування слідів злочину або низки злочинів, — капітан спохмурнів. — Але… але знов-таки все впирається в алібі… Е-е-х!.. І звідки, не можу допетрати, у вас з’явилися гроші?..

Ми з Мулою уважно слухали.

— Ви, — вів далі міліціянт, — продаєте земельну ділянку за… — він перегорнув кілька аркушів, — за сто одинадцять гривень… Смішна ціна за двадцять соток так близько від міста… Цю оборудку ви здійснюєте в селі. Незабаром вас бачать уже в місті, у крамниці одягу. Там ви змінюєте зовнішність. Затим з’являєтесь на пошті, звідки до нас оперативно надійшов сиґнал. Туди не часто заходять люди з мішками валюти…

Незважаючи на введений у дію план «Перехоплення», вам вдається заплутати сліди. Ви купуєте легкове авто… — капітан вчитався у щось. — Поводитесь дивно, як свідчить старший межер, тьху, менеджер салону Марія Олександрівна… Одним словом, симулюєте розлад психіки… Прослизаєте крізь дорожні пости і нарешті, при дванадцятьох свідках на мості, організовуєте падіння в річку, — тут міліціянт посміхнувся. — Я довідався: у цьому місці під рікою була стара соляна копальня. Півроку тому її склепіння провалилось, і глибина на цій ділянці — ніхто не міряв. Але, кажуть, достатня, щоби в машині впасти і не розбитись об дно… А найголовніше, за лічені дні перед усім цим неподобством поруч із вашим обійстям убивають таку фігуру — Продавця лотерейних квитків!.. — міліціянт вичекав ефектну паузу та заговорив знов:

— На руїнах вашого будинку експерти знаходять частинки фарби, якою друкувалися білети лише для Продавця. І нарешті, сьогодні ви з’являєтесь у місті і продаєте жінці-розповсюджувачці квиток — Щасливий Квиток, що належав Продавцю! — завершив Перелюб тріумфально.

Ми з Мулою були в захваті від нього і ледь не влаштували йому овацій, але стримались, і вчасно, бо капітан міліції раптом охопив свою голову руками й заговорив уже не до нас, а у свій стіл:

— Яка красива, яка струнка та охайна версія! І — провал, повний провал!.. У вас — непорушне алібі на час убивства Продавця. У момент убивства ви вдвох торгували на базарі пирогами! Гроші, за які ви придбали авто і купували одяг у крамниці — не фальшиві, справжні… Нема пояснення, навіщо ви все це зробили (я маю на увазі падіння в річку). Нема складу злочину… майже нема… Але погодьтеся, забагато ниточок у справі вбивства Продавця тягнеться саме до вас, шановні. Отож, будьте ласкаві, дайте відповіді на кілька питань…

— Добре! — з готовністю випалили ми, а Мула з сяючими очима додав: — Лишень ваша інформація про наші злочини неповна…

— Ну ж бо… — очі капітана Перелюба зацікавлено звузились, він весь подався вперед, ніби готуючись до стрибка, і акуратно натис червону кнопку запису на невеликому бобінному магнітофоні, що був на його столі. Міліціянт-красень заніс руки над клавішами друкарської машинки, і з кутику рота в нього текла слина.

— Ми угнали з пасіки автоцистерну з отрутою, — продовжив Мула, — і залишили її на дорозі, неподалік села…

— Тероризм! — зойкнув капітан, хапаючись за телефон, а міліціянт-красень виявився слабодухим, бо знепритомнів і шумно впав головою на клавіші друкарки — її каретка заклацала, задзвеніла та від’їхала вбік до краю.

— Я отримав оперативну інформацію, — спокійно, солідно й чомусь із посмішкою на вустах казав у телефонну слухавку капітан Перелюб. — Автомобіль з отрутою, який ми шукаєм, перебуває на дорозі біля села… Так, їдьте негайно… — він поклав трубку на апарат і подивився на нас:

— Ну а звідки у вас, шановні, цей білет? — капітан відсунув шухляду і виклав на стіл заламіновані половинки знайомого нам із Мулою лотерейного квитка.

— Це на згадку про нашу дівчину, — мовив я.

— Вашу дівчину!.. — повільно, з тихим тріумфом повторив міліціянт.

— Так, цей квиток — один із тих, що належали нашій дівчині, — підтвердив Мула.

— Хм-хм, так-так, — заохотив продовжувати капітан.