Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

У високому будинку, відблиск вікон якого часом засліпляє Мар’яну, за столом, освітленим червонястим згасаючим сонцем, розшифровує записи з диктофону молодий чоловік:

— Ким ви працюєте?

— Я акушер-гінеколог… Я допомагаю з’являтися на світ… Умію лікувати й запобігати різноманітним… Так, я дістаю задоволення від своєї роботи.

— …Я інженер-програміст, айтішник одним словом. Моя робота дуже мені подобається. Це цікаво і складно, потребує постійної напруги розуму.

— Ви випиваєте?

— Е-е… Інколи пиво. Люблю пиво. Горілку і там коньяк — на свята або в компанії. Чому?.. Як… це розслабляє. Насолода від життя.

— Ви працюєте на будівництві?

— Та, я майстер-штукатур, муляр і ще плитку кладу.

— Вам подобається ваша робота?

— Та як сказати… Робота важка.

— А хотіли б не працювати?

— Хіба таке буває?.. Та нє, знудився б. Якби-м мав гроші, все ’дно б працював…

— Яка ваша посада?

— Я бібліотекарка.

— Що ви робите?

— Видаю читачам книжки, заповнюю формуляри, слідкую за поверненням, упорядковую…

— Дякую.

— …ще підливаю вазонки. їх у нас дуже багато.

— Ваша робота вам подобається?

— Так, але якби ж більше платили…

— Ким працюєте ви?

— Я менеджер, керую людьми.

— Багатьма?

— Півсотні десь.

— Радість від праці відчуваєте?

— Так щоб аж… Працюю і все. Це дає мені добрий заробіток. Там… квартира, авто…

— Втомлені?

— Трохи є. Давно не відпочивав.

— Дякую.

— Скажіть, а навіщо воно вам треба?

— Що саме?

— Це соцопитування, чи як ви казали…

— Моніторинг громадської думки.

— Хм, та.

— Це ми визначаємо, чи задоволене населення своєю роботою.

— Але ж ви мене не питали, чи я задоволений.

— Гаразд, — сміх, — чи ви задоволені?

— Ні.

— Ви працюєте?

— Ні, я безробітний, сорі, тимчасово непрацюючий.

— Мрієте знайти роботу?

— Звичайно.

— Вам подобається працювати?

— А кому подобається? — сміється.

Будинок, в якому мешкає Мар’яна, весь просяк іржавими плямами й запахом пересмаженої картоплі… чорні жучки та метелики у плафонах, що перетворюються від доторку в сірий пил, картаті шматяні й ґумові килимки під дверима, напівстерті сходи та рельєфи на ручках… дух котячої сечі й засохлих квітів. Це могла бути вулиця Підвальна, бо там багато напівпідвалів, у яких досі живуть стрункі жінки, намальовані й вбрані за останньою барахольною модою; чи вулиця Липинського, виключно через назву якої буревій повалив більшість молодих тополь, а натомість було насаджено деревця лип.

Це Місто Сільського Типу. І трамвай міг би виявитися поїздом, що гуркотів щоразу мостом, який тримається на одному лиш болтові чи заклепці і так стоятиме довіку, бо все, що над нами, завше тримається на чомусь смішно-ненадійному, але ніколи не впаде просто так.

Вулицю з таким же успіхом можна було назвати вулицею Січневого Повстання або Липневих Вакацій. От нам і проста топографічна прив'язка…

З верхніх вікон чути гомін сварки та жіночий зойк: «Почему она, эта сучка, так ко мне относится!?..» Мар'яна миє посуд і розмірковує, чому в містах прижилися тварини й птахи переважно темних кольорів. Старій з першого поверху зле. Її невістка викликає швидку, а онук бавиться у війну.

Стара бачить, що смерть — то не конче помирання. Це може бути просто доживання свого віку до кінця. Старіють лише ті, кому вигідно старіти, або ті, які не вміють зупинити час. Час гри. Вхід і вихід. Старість — це останній урок, остання інструкція. Просто, коли вона вбирається в чорне, то відчуває себе Таємницею. Вона прожила своє життя. Це як завершена книжка, після якої насправді нема ані радості, ані скорботи. Ні, вона не почне жити заново, не перетвориться на якусь іншу персону. Тепер її просто не стане… Інше її помешкання з деревом, яке видно просто з вікна, як і має бути, її нове-старе вбрання, її вагітність, її сила, її тиша, порошинки в сонці, коли відсуваєш фіранку.

Дочекавшись, поки черговий відвідувач всядеться читати, Мар’яна розгорнула товстий «Релігійний вісник» на закладці «Божа воля» й, насунувши окуляри, почала шукати місце, на якому спинилась. Вона проорала всі борозенки букв уздовж і поперек намарно. Текст трансформувався, його неможливо було впізнати. Мар’яна про всяк випадок погортала сторінки, але навряд чи хтось за вихідні переклав закладку. Стаття так і називалася, число було те саме… То змінився текст про Бога, чи за вихідні змінився Бог?