Юрій Андрухович - Письменники про футбол

А всіх оточуючих, сказати правду, це дуже влаштовувало. Були ж, на противагу Бруханді, й інші сусіди, з усіма не надто делікатними вигинами своїх характерів. Тому, само собою, тиха поведінка в цьому будинку тільки віталася.

Колись давно, коли життя, здавалося, лише починалося, Валерій Семенович був спортсменом. Більше того, він був боксером, і бокс цінував саме за те, що стратегія й тактика бою можуть бути використаними на практиці; це давало змогу розуміти людей краще, а ще — дозволяло любити їх. Уникаючи бійок та неприємних ситуацій на вулиці, Бруханда на повну викладався на рингу. З чотирнадцяти років ще малий Валерка бігав до підвалу сусіднього будинку, де хлопців тренував славнозвісний Чебан — найвідоміша людина їхнього міста, непереможний олімпієць у сорокові, талановитий тренер у п’ятдесяті. Понад усе Чебан любив дітей, тому і пішов у дитячі тренери — займався зі школярами, вчив їх бути метеликами, бджілками, не боятися вулиці й міцної чоловічої любові. Слід додати, абикого Чебан не приймав до себе в учні; черги на прийом до видатного тренера стояли завдовжки у три квартали. Хлопчики з усього міста мріяли тренуватися у Чебана, приїздили навіть із районів та ближніх сіл, але щастило лише найвитривалішим, найсильнішим і найталановитішим.

Валерка був одним із вісімдесяти вихованців Чебана. Він сумлінно виконував усе, чого вимагав тренер. Тож жорсткий графік та безкінечні тренування нарешті зробили з Валери незборимого боксера. Спочатку були міські змагання, обласні спартакіади, потім — республіканські чемпіонати і, врешті, всесоюзне визнання. Ім’я Валерія Бруханди знали навіть люди далекі від спорту, адже він, Валера Непереможний, у другому раунді вибив усі пломби тій нігерійській горилі, виборовши тим самим право бути власником поясу в напівважкій категорії…

Втім, всесоюзні слава та визнання виявилися насправді не такими вже визначними й славетними — минув час, і чемпіона поступово припинили впізнавати на вулицях, ресторани й бари у вигляді культурної програми Бруханди поступилися пельменним та чебуречним, і, врешті, отримавши державну пенсію, колишній спортсмен оселився у старій квартирі, де він народився, виріс і починав свою кар’єру. Вже нікого не було, хто пам’ятав би про знамените минуле Валерія Семеновича. Нікого, крім хіба що старого друга діда Паші, який усе своє життя з рідного району майже не виїжджав.

Що ж стосовно підвалу, де колись містилась секція, а хлопці пурхали, немов метелики, й жалили, немов бджоли, то там поставили гральні автомати і пивну стійку. З овочевої бази, у свою чергу, зробили великий секонд-хенд, а рідну школу Бруханди перетворили на інтернат для дітей-сколіозників.

Щовечора, сидячи на балконі, постарілий Бруханда дивився на вікна інтернату, на його величаву будівлю з обпаленої червоної цегли, і згадував приємні шкільні роки, коли він щоранку в майці та вовняних трусах накручував по кілька кілометрів навколо школи, а потім розжарений і втомлений повертався додому, щоб змити з себе запашний ранковий піт, і зустрічав дорогою заспаних однокласників, які в цей час тільки-но йшли до школи. Вони поважали Бруханду, щиро раділи перемогам друга і навіть допомагали йому з Історією та Літературою, які давалися Валері важкувато не тільки через безкінечність прізвищ і дат, але й через наявність в них таких понять як аналіз та абстрактне мислення. У точних науках і спорті з цим було легше.

Тепер на місці школи був інтернат. На футбольному полі діти робили спеціальну гімнастику, але ніколи, ніколи Бруханда не бачив, щоби хоч хтось грав там у футбол. Ні, донедавна пацани з сусідських дворів ганяли м’яча на полі, але дирекція інтернату загородила всю територію високим ґратчастим парканом, а коло майданчика поставила дерев’яну будку зі сторожем. Кілька разів після цього паркан ламали, будку перегортали, сторожа ображали й навіть били, але, втім, у футбол там більше ніхто не грав. Лише діти… нещасні, хромі на спину напівінваліди розминали свої криві кісточки на вижовклій траві колишнього футбольного поля.

З балкона Бруханди було видно майже весь район — аж до заводу з виготовлення аміачної селітри та підприємства хімічних реактивів, який славився своїм підвищеним рівнем онкозахворювань серед своїх працівників. Останні кілька років з бетонних труб заводів після довгої паузи дев’яностих знову безперервно йшов дим, а разом з ним у Бруханди почалися задишка та біль у суглобах, подолати які могли хіба довгі прогулянки містом й кілька чарок горілки.