Юрій Андрухович - Письменники про футбол

— Не гребе.

— Гребе! Гребе, Володимире Миколайовичу! Для мене це все одно, що ходити голим, як ви не можете цього зрозуміти! Як я зможу захищати ворота, коли сам, розумієте — сам відчуватиму, наскільки беззахисний!

Юрій відкинув пакет із формою в куток. Він стоятиме на смерть, у цьому Вова Дудко на прізвисько Санчо, який справді досить добре вивчив людську породу, був у цьому переконаний.

Все.

Досить.

Санчо націлив на Юрія пістолет, палець легенько пестив гачок спуску.

— Зараз ми побачимо, козел, як ти вмієш захищати інших. Свою родину, наприклад. Жінку свою, Юлю, здається. Правильно, Юлю?

— Юлю… — Системний адміністратор пополотнів.

— Зараз я привезу її сюди, — Санчо сам дивувався власному спокою. — Тебе я не маю права пальцем зачепити. Так карта лягла, що ти, мудак, мусиш грати в нашій футбольній команді, хоча ані тобі, ані мені, ані шефу цього не хочеться. Але до завтра, до самого кінця матчу, твоя Юля сидітиме тут. З нею залишиться один мій колега, з пістолетом у одній руці і телефоном — у другій. Якщо ти не вийдеш на поле — в ось цій спортивній формі, в спортивних трусах, твоїй Юлі гайки. Не знаю, що захоче зробити з нею мій колега перед тим, як застрелити. Але то вже буде його справою — і залежатиме від тебе, ботан. Ну, мені їхати по Юлю?

Юрій повільно стягнув із носа окуляри, акуратно склав дужки, відклав їх набік.

— Ви не зробите цього, — твердо сказав він. — Ви не зробите так, Володимире Миколайовичу!

— Зроблю! Я ще не таке робив, ясно тобі? Я не хочу цього робити — але я зроблю так! Бо ти повинен вийти на поле і грати в футбол, і якщо тебе інакше не можна до цього змусити…

— Футбол цього не вартий! — викрикнув Юрій. — Жоден футбол такого не вартий! Це ж лише гра у м’яч, Володимире Миколайовичу!

— Це — життя, чувак. Футбол — життя. Без нього — смерть. І для того, щоб життя тривало, я піду на все. Ти навіть уявити в своїй мудрій голові не можеш, як далеко я можу зайти для того, аби ти вийшов завтра на поле і грав із нами в футбол!

Санчо хотів ще щось сказати. Юрій бачив — його несе, він уже не здатен зупинитися, і навіть був готовий до того, що в один момент його тренер натисне спуск, закінчивши цю марну марудну справу.

Та втрутився телефонний дзвінок — мелодія з якоїсь пісні Євгенія Кемеровського.

Не опускаючи озброєної правиці, лівою Вова Дудка витягнув із кишені штанів трубку, приклав до вуха.

— Алло. Я. Так, — коротка пауза, вираз обличчя раптово змінився, рука з пістолетом поволі почала опускатися. — Хто? — пауза. — Коли? — пауза. — Давайте, зараз їду.

Закінчивши цю коротку й незрозумілу розмову, Санчо подивився на телефон, потім опустив і ліву руку, і тепер стояв над ошалілим системним адміністратором, стискаючи в одній опущеній руці зброю, в іншій — трубку.

— Що? — обережно запитав Юрій, не впізнаючи власного, враз захриплого голосу.

— Все, — Санчо кумедно розвів руками. — Все, Юрець.

— Тобто — все?

— Зовсім усе. Грохнули.

— Грохнули? В смислі — вбили? Кого вбили?

— Дрона вбили. Стародубцева. Бомба під машиною, зараз там шматки збирають. Є підозра, що це хтось із тих, хто бабло йому торчить. Дрон же за них круто взявся, це з нами він ще по-людськи, по-пацанячому… Ну, догрався…

— Значить… футболу завтра не буде?

— А з ким тепер грати?

Нічого більше не пояснюючи — та він і сам дуже мало знав насправді, — Володимир Дудка на прізвисько Санчо повернувся, сховав пістолет у кишеню, пішов геть, не обертаючись.

Навіть не бачачи, зовсім не зважаючи на те, як Юрій, осівши на бетонну підлогу складу, плакав серед імпортної побутової техніки, не соромлячись зовсім нечоловічих сліз і навіть намагаючись витерти очі якоюсь одежиною, витягнутою з кинутого пакета.

Це були спортивні труси. Форма його команди.

2011 рік

Київ, травень

Повільно і широко пливла весна. У порожній актовій залі N-ського університету за сценою дівчата ув’язнювали свої не такі великі, як хотілось би, але надзвичайно пружні бюсти у вузькі нарядні сукні. Заступниця декана з виховної роботи збиралася розпочинати репетицію. Адже за якісь півтора тижні мало відбутися свято — День філологічного факультету. Під стелею крутились у ніжних протягах прикріплені до світильників кораблики, які, певно, мали б символізувати безмежність морів філології.

Студентка Аліна на одному зі святкових перфоменсів повинна була зіграти роль циганської ворожки. У відповідному костюмі, котрий доволі дивно поєднувався з світлим кучерявим волоссям, але все одно робив її якоюсь чарівною та повітряною, наче безе, Аліну вже встигли побачити двоє університетських прихильників — викладач Сергій Іванович Леоненко та студент із паралельної групи Ярослав Бик. Чесно кажучи, вони обидва не давали їй проходу, використовували будь-яку нагоду, щоб покласти біля неї руку на трохи нерівне поруччя сходів і щось довго говорити.