Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Крок за кроком, обережно я пересуваюся вперед. І думаю: «Моя знайома не розгубилася. От молодчина! Раптом опинившись у загадковій непроглядній пітьмі, сама пішла щось там перевіряти. А от у мене жижки трясуться, хоча я наперед знав про існування такої потойбічної темряви. Якби ж я нічого не знав, то в такій обстановці і кроку не ступив би. Стояв би перед дверима ліфта, як закам’янілий».

Мої думки крутилися навколо знайомої дівчини. Я уявив собі, як у чорному гладенькому купальнику вона вчиться в басейні плавати. А коло неї вертиться мій колишній однокласник, що став кіноактором. І вона закохана в нього до нестями. Він показує їй, як треба гребти правою рукою у кролі, а вона зачаровано поглядає на нього. А коли настає ніч, закрадається до нього в ліжко… Мені стало сумно. І навіть боляче на душі. «Так не можна робити, — наказав я їй подумки. — Ти нічого не розумієш. Він тільки зовні такий лагідний та люб’язний. Наговорить тобі ніжних слів і, напевне, закрутить голову… Та це лише слова. Саме загравання».

Коридор звернув праворуч. Так, як вона казала… Однак у моїй уяві вона вже лежала в ліжку з моїм однокласником-актором. Ось він пестливо її роздягає і вихваляє кожну частину її оголеного тіла. І то від душі вихваляє. «От тобі й на! — подумав я. — Славно виходить!». І поступово я відчув, що розізлився: «Хіба можна так помилятися?».

Коридор звернув праворуч.

Все ще притримуючись стіни, я повернув направо. І вдалині побачив слабенький вогник, що наче пробивався крізь кілька заслонів.

Все було так, як вона казала.

Мій однокласник ніжно обціловує її тіло. Повільно переходить від шиї до плечей, до грудей… Камера знімає його обличчя та її спину. Потім ракурс круто змінюється. Видно дівоче обличчя. Тільки не її. Не моєї знайомої з готелю «Дельфін». А обличчя Кікі. Висококласної повії з чарівними вухами, з якою я зупинявся у старому готелі «Дельфін». Кікі, що без жодного попередження зникла з мого життя… І ось тепер вона в ліжку з моїм однокласником. Як у сцені із справжнього кіно. Майстерно змонтовані кадри. Навіть занадто майстерно. Можна сказати — навіть банально. Вони обіймаються в кімнаті, крізь штори на вікні просочується світло. Кікі. Чого вона раптом тут з’явилася? Час і простір переплуталися.

Час і простір переплуталися.

Я рушив назустріч вогнику. Зробив крок — і видиво в голові зникло.

Затемнення.

Просуваюся крізь мовчазну темряву вздовж стіни. Вирішив ні про що не думати. Думай чи не думай — все одно користі катма. Тільки час зволікається. Краще вже зосередитися на тому, як рухаю ногами. Уважно, неухильно. Спереду — тьмяне світло. Однак неясно, звідки воно ллється. Видно лише прочинені двері. Таких дверей у цьому готелі я раніше не бачив. Як і вона казала… Старі дерев’яні двері. На них — табличка з номером. Однак цифри годі прочитати. Занадто темно і табличка брудна. У всякому разі, це не готель «Дельфін». Звідки взялися в новому готелі «Дельфін» такі старі двері? І повітря незвичне. Власне, чим воно тхне? Наче старими паперами. Раз у раз світло миготить. Мабуть, свічка горить…

Я спинився перед дверима і якийсь час придивлявся до того світла.

І знову згадав про дівчину з реєстратури. «Треба було тоді з нею переспати», — раптом подумав я. Чи можу я повернутися в реальний світ? Чи зможу ще раз призначити їй побачення? За такими думками я відчув ревність до реального світу і до плавального басейну. Втім, може, й не ревність, а збільшений і спотворений жаль, зовні абсолютно схожий на неї. Принаймні в густій темряві таке відчуття скидалося на ревнощі. От тобі й на! Знайшов де ревнувати! Минула ціла вічність, коли до чогось ревнував. Зрештою, я не з тих, що страждають таким почуттям. Бо, мабуть, я занадто великий індивідуаліст. А проте зараз я відчував навдивовижу сильну ревність. До плавального басейну.

«Що за дурість! — подумав я. — Хто здатний ревнувати до басейну? Чогось подібного я ніколи не чув».

Я проковтнув слину. І в повітрі пролунав такий голосний звук, ніби хтось уперіщив металевою бейсбольною битою по порожній залізній бочці. А я ж тільки слину проковтнув.

Як і вона казала, звук лунав якось дивно. Але ж пора стукати у двері. Обов’язково треба стукати. І я постукав. Рішуче, ні на мить не вагаючись. Неголосно — тук-тук. Настільки тихо, що можна було б і не почути. Однак стук виявився громоподібним.

Затамувавши подих, я чекав, що буде далі.

Спочатку панувала тиша. Така, про яку вона розповідала. Наскільки довга — не пам’ятаю. Може, п’ять секунд, а може, хвилина. У темряві тривалість часу не залишалася незмінною. Час то коливався, то розтягувався, то згущувався. У цій тиші також я сам то коливався, то розтягувався, то згущувався. Деформувався разом з ним. Як зображення у кривому дзеркалі.