Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

Потім почувся той звук. Підсилений шурхіт. Шелест одягу. Щось підвелося з підлоги. Почулися кроки. Вони повільно наближалися до мене. Шур-р-р… шур-р-р… Щось начебто човгало капцями. «Щось нелюдське», — казала вона. Те саме було й цього разу. Люди так не ходять. А щось зовсім інше. Чого в реальності немає. Але що тут існує.

Я не тікав. Відчував, як по спині спливав піт. Однак у міру того, як кроки наближалися, страху в душі, як не дивно, залишалося щораз менше. «Усе нормально», — подумав я. Чогось злого мені не зроблять. Я виразно це відчув. Нема чого боятися. Нехай буде, що буде. Усе нормально. Я відчув, як у тілі зануртувала гаряча кров… Я міцно стиснув рукою клямку дверей і затамував подих. Усе нормально. Не страшно. У темряві я почув громоподібне биття серця. Власного серця. Я розчинився в його битті, був його частиною. «Нема чого боятися», — сказав я сам собі. Просто все з'єдналося…

Кроки затихли. Воно зовсім близько. І дивиться на мене. Я заплющив очі. «З’єдналося!» — подумав я. Я з’єднався з усім на світі — з берегами Нілу, Кікі, колишнім готелем «Дельфін», старим рок-н-ролом. З нубійськими аристократками, що напахчені олійними парфумами. З бомбами з годинниковим механізмом. Зі старим світлом, старими звуками, старими голосами.

— Ми на тебе чекали, — сказало воно. — Давно чекали. Заходь.

Навіть не розплющуючи очей, я здогадався, хто це.

Це був Чоловік-Вівця.

Ми розмовляли, сидячи один напроти одного за старим столом. Маленьким круглим столом, на якому горіла свічка у грубій глиняній мисочці. Ніяких інших меблів у кімнаті не було. Навіть стільців. Ми сиділи на купах книжок, звалених на підлогу.

Це була кімната Чоловіка-Вівці. Продовгувата й тісна. Стіни і стеля створювали часткове враження, ніби вона нагадує кімнату в колишньому готелі «Дельфін», та, придивившись уважно, я не помітив ніякої схожості. Навпроти дверей — вікно. Забите зсередини дошками. Забите, напевне, досить давно, бо щілини між дошками заповнила попелясто-сіра пилюка, а головки цвяхів поржавіли. Більше нічого в кімнаті не було. Не кімната, а коробка. Без електричної лампочки під стелею. Без шафи. Без ванни. Без ліжка. Спав він, напевне, на підлозі, загорнувшись в овечу шкуру. Уся підлога, крім вузенької доріжки, якою насилу могла пройти людина, була завалена старими книжками, газетами та підшивками з вирізками. Папір збляк, дещо поточили черви, дещо розсипалося на дрібні частини. Одного мого погляду було досить, щоб збагнути, що всі ці матеріали стосувалися історії вівчарства на Хоккайдо… Мабуть, архів зі старого готелю «Дельфін» перебрався сюди? Там колись цілою кімнатою з документами про овець завідував батько власника готелю… Цікаво, що з ними сталося?

Якийсь час Чоловік-Вівця розглядав моє обличчя у миготливому полум’ї свічки. Непропорційно велика тінь Чоловіка-Вівці тремтіла на стіні в брудних патьоках за його плечима.

— Давно не бачилися, правда? — сказав він з-під маски. — Однак ти не змінився. Начебто трохи схуд?

— Авжеж. Таки схуд, — відповів я.

— Ну, а що там у зовнішньому світі? Нічого нового? Що там відбувається — цього ми не знаємо, — сказав він.

Я заклав ногу на ногу і похитав головою.

— Все як завжди. Нічого особливого не помітно. Тільки все щораз ускладнюється. І змінюється дедалі швидше. А загалом — нічого нового.

Чоловік-Вівця кивнув.

— Ну, а нова війна ще не почалася?

Я здогадувався, котру з воєн він вважав останньою, але похитав головою.

— Ще ні, — відповів я. — Ще не почалася.

— Однак невдовзі почнеться! — сказав він одноманітним голосом, потираючи руками в рукавицях. — Остерігайся! Як не хочеш, щоб тебе вбили, — будь насторожі. Війна обов’язково буде. Вона завжди виникає. Не буває так, щоб її не було. Навіть коли здається, що її не буде, все одно буває. За своєю природою люди схильні вбивати одні одних. І вбивають, поки сил вистачає. А коли втомлюються — трохи відпочивають. Потім знову починають взаємознищуватися. Так у світі заведено. Нікому не можна довіряти. І таке становище не зміниться. А тому не можна нічого вдіяти. Не подобається — нічого іншого не залишається, як утекти в інший світ.

Овеча шкура на ньому здалася трохи бруднішою, ніж колись. Вовна повсюди засмальцювалась і збилася у ковтуни. Чорна маска на обличчі також мала набагато пошарпаніший вигляд, ніж та, яку я пам’ятав. Вона здавалася нашвидкуруч виготовленою частиною маскарадного костюму. А може, таке враження виникло під впливом вологих стін кімнати, схожої на погріб, і тьмяного полум’я свічки. Або через те, що пам’ять завжди ненадійна і зберігає все в рожевому світлі. Однак не тільки одежа Чоловіка-Вівці, але й він сам здавався набагато потріпанішим, ніж колись. За чотири роки він постарів і згорбився. Раз у раз глибоко зітхав, і те зітхання дивно різало слух. Неприємним звуком — ніби щось, потрапивши в трубу, перекочується, б’ється об стінки, а назовні не вилітає.