Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

— Та, крім цього, я ніяк не збагну ще однієї речі, — сказав я. — Навіщо власник колишнього готелю «Дельфін» наполіг на збереженні старої назви і для нового готелю?

— Заради тебе, — відповів Чоловік-Вівця. — Щоб ти у будь-який час міг повернутися сюди. Адже якби назва змінилася — ти не знав би, куди йти, хіба ні? А так готель «Дельфін» залишився на місці. Хоч як його перебудовуй, хоч як змінюй. Незалежно від цього він завжди тут буде. І чекатиме на тебе.

Я розсміявся.

— Заради мене? Виходить, що цю велетенську споруду названо «Dolphin Hotel» спеціально заради мене?

— Ага. Що ж тут смішного?

Я похитав головою.

— Та ні, нічого… Просто дивно. Якась абсурдна історія. Трохи нереальна.

— Реальна! — спокійно заперечив Чоловік-Вівця. — Готель «Дельфін» реально існує. І вивіска «Dolphin Hotel» цілком реальна. Так чи ні? Хіба це не реальність? — І він постукав пальцем по столу, що аж полум’я свічки затанцювало.

— Та й ми реально тут перебуваємо. Сидимо тут і на тебе чекаємо. Про все подумали, все зробили, щоб ти сюди повернувся. Щоб усе зв’язалося докупи.

Я довго дивився на тремтливе полум’я свічки. І все ще ніяк не міг повірити в те, що почув.

— Слухай, а навіщо робити все це спеціально для мене одного?

— Бо цей світ для тебе! — відповів Чоловік-Вівця таким тоном, ніби стверджував щось зовсім очевидне. — Що ж тут незрозумілого? Якщо ти його прагнеш — матимеш. Бо цей світ призначений для тебе. Ясно? Ти повинен це зрозуміти. Ось у чому суть. А тому ми старалися з усіх сил, щоб ти міг повернутися. Щоб цей світ не зруйнувався. Щоб не зник. От і все.

— А що, я справді цьому місцю належу?

— Звичайно. І ти йому належиш. І ми. Всі належимо. Це — твій світ, — відповів Чоловік-Вівця. І підняв угору палець, що кинув на стіну велетенську тінь.

— А ти що тут робиш? Хто ти такий?

— Ми — чоловік-вівця! — сказав він і хрипко засміявся. — Як сам бачиш, ми вдягаємося в овечу шкуру і живемо у невидимому для людей світі. За нами ганялися — ми подалися в ліс. Дуже давно це було. Настільки давно, що навіть не пам’ятаємо коли. Ким були ми раніше — вже не пригадуємо. У всякому разі, відтоді ми вже не потрапляли людям на очі. А якщо намагаєшся не потрапляти людям на очі, то, природно, стаєш невидимим. І от одного разу — бозна-коли — ми покинули ліс й оселилися тут. Нам відвели це місце, щоб його охороняти. Зрештою, нам також треба десь заховатися від негоди. Адже навіть лісові звірі мають свої лігвища, хіба ні?

— Аякже! — підтакнув я.

— Наше завдання тут — все з’єднувати. Виступити в ролі чогось схожого на комутатор. Тут — головний вузол. І тому ми ретельно з’єднуємо все так, щоб ніщо не переплуталося. Таке наше призначення. Комутатор. Усе з’єднуємо. Все, чого шукаєш і знаходиш, з’єднуємо з усім іншим. Зрозуміло?

— Начебто… — відповів я.

— Так от, — вів далі Чоловік-Вівця, — виходить, що без нас тобі не обійтися. Бо ти заплутався. Сам не знаєш, чого шукаєш. Ти втратив контакт зі світом і світ відвернувся від тебе. Хочеш кудись іти, а не знаєш куди. Ти багато чого втратив, а натомість не знайшов нічого підходящого. А тому в твоїй голові панує безлад. Ти відчуваєш, що ні з чим не зв’язаний. І це правда. Єдине місце, з чим ти ще споріднений, — тут.

Якусь хвилину я думав над сказаними словами.

— Мабуть, ти правий! Я втратив контакт зі світом і світ відвернувся від мене. І в моїй душі настав безлад. Я ні з чим не зв’язаний. Єдине місце, яке мене не відпускає від себе, — тут, — карбував я слова, поглядаючи на власні руки у відблисках свічки. — Але я щось відчуваю. Щось намагається ввійти в контакт зі мною. Уві сні хтось мене шукає і проливає сльози за мною. Здається, що от-от я з чимось зв’яжуся. Слухай, я хочу спробувати повторити все ще раз спочатку. А для цього мені потрібна твоя допомога.

Чоловік-Вівця мовчав. А я більше не мав що сказати. Тиша була страшенно гнітюча — здавалося, ніби ми сидимо на дні глибокої ями. Тиша важким тягарем налягала на мої плечі. Під ним навіть мої думки обростали огидним твердим панциром, як глибоководні риби. І лише зрідка цю тишу порушувало слабке тріщання миготливої свічки. Чоловік-Вівця не відривав погляду від полум’я. І довго мовчав. Потім повільно підвів голову і глянув на мене.

— Ну то спробуймо з’єднати тебе з отим «щось», — сказав Чоловік-Вівця. — Щоправда, я не певен, що нам це вдасться. Роки вже не ті. І сил не так багато, як колись. Самі не знаємо, чи зможемо тобі допомогти. Але зробимо все, що в наших силах. Однак навіть якщо в нас щось вийде, то це не означає, що ти обов’язково станеш щасливим. Цього ми тобі не можемо гарантувати. Можливо, в тамтешньому світі тобі вже нікуди податися. Ми не впевнені, що це так, але ж ти сам раніше казав, що в тобі багато чого затверділо. А коли так, то назад дороги нема. І до того ж, ти вже немолодий.