Валерій Шевчук - Роман юрби

- А може, Рудько і котрий у плащі та кепці - один і той? - спитала Людка.

- Оцього вже не знаю, - мовила Культурна Нора. - Я теж так думала Але, по-моєму, один і той самий: отой хлопець і той, що в плащі. А Рудько - це їхній антагоніст.

- Хто? - неймовірно округлила очі Людка.

- Антагоніст, - сказала Культурна Нора - Чи ж не знаєш цього слова? Ну, противенець Рудька, тобто маланців, той, що хоче нас од маланців збавить.

- А чого так думаєш? - спитала хитренько добровільна слідча.

- Не знаю, - загадково мовила Культурна Нора - Так мені чогось думається.

Людка вийшла від Культурної Нори, як її звали на вулиці, ошелешена. Злива інформації, під яку потрапила, не так порадувала її, як забила памороки. Найбільше її вразило те, що не одна вона звернула увагу на цю незвичайну родину. Нора, ота Нора, яку вважали трохи пришелепуватою за її звичку виставляти свою культурність і за її пиху, не тільки зібрала матеріалу про Рудого більше, ніж сама Людка, а й спробувала його пояснити; її мисельна схема була проста, чудово в’язала всі факти, але гостро суперечила реалістичній Людчиній натурі - вона, як ми казали, у фантастику не вірила Знала: Нора ледве не єдина жінка на кутку, яка читала книжки, при тому фантастичні й пригодницькі, отож не дивно, що й у голові їй запаморочилося. Водночас Людка не могла відмовити Норі і в деякій рації: погляд у Рудого й справді був такий, що пропікав, у цьому Людка переконалася на собі; рудизна його й справді була дивоглядна і таки не потворила цього чоловіка, тут уже Людка згоджувалася з Зінкою. Він жив зі своїми жінками (до речі, хто це пустив поголоску, що ота молодша - племінниця, чи не ряба Надька?) одлюдькувато, не збирав гостей, не пив і не курив - це були факти беззаперечні. Щодо білизни, то Нора не врахувала однієї речі: Людка так само не вивішувала свого причандалля і не тільки тому, щоб протиставитися провізорці (до речі, й провізорка не читала книг), а тому, що існують у місті комунальні пральні; до речі, в тій пральні, що до них ближча, Людка кілька разів зустрічала молодшу з жінок Рудого, а в пральні, як відомо, білизну й сушать, і прасують. Так само, не купатися в їхній річці - це теж не значить, що належиш до якихось загадкових «маланців», - Людка не купалася також, як і більшість посельців околиці. Це Нора розгулювала по березі в бікіні, а потім залазила в річку, в якій більше п’явок, як риби, й ніжилася, залізши в течію. Людка ж так панічно боялася п’явок, що її могли б затягти у воду хіба що силою. Дивацтво Рудого було не в тому. Він хлюпався не в чистішій тетерівській, а в брудній, з Кам’янки, воді, але це теж не підстава, щоб про чоловіка казати бозна-що. Знову ж таки, невідомо, чи таке вже зло вчинив Рудий, коли пустив у світ на їхньому кутку четверо руденьких дітей. За чортицю Мілку вона не розписуватиметься, а решта троє зовсім не відчувають себе упослідженими і не прирівнюють себе до Шевченківських покриток (і Людка вчилася в школі й знає, що воно таке): доля ж їхня до приїзду Рудька була безвиглядна. Жоден із тих кнурів, думала вона зневажливо про чоловіків околиці, і вусом не повів, щоб кинути в городець старих дівчат камінця, а цей не інших, а саме цих зачепив.

Коли Людка про це подумала, в неї невідь од чого захололо в серці, адже вона була п’ята й остання з-поміж старих дівчат околиці - провізорка тут не в рахунок. А що, раптом подумала Людка, і все в ній похололо, коли наступна в цьому ряді буде не вона, а таки провізорка? Коли якогось дня вона не вивісить усі чотирнадцять комплектів своєї білизни, а натомість пливтиме по вулиці вже з животом, котрий все більшатиме? Людка зупинилася: холола, як крига. Не витримала б такої ганьби і таки кинулася б у річку, де повно п’явок, - хай п’ють її кров. А може, й учинила б щось і гірше. Це так її наполошило, що притьма метнулася до двору провізорки, адже сьогодні субота. «Сьогодні субота!» - лементував якийсь голос у неї всередині, й вона вже не йшла, а мчала на превелике здивування рябої Надьки, яка, ніби стовп повапнений, стирчала у власному обійсті, тримаючись за перев’язану щоку. Людка, однак, до двору провізорки не добігла, вона спинилась, як різко осаджений кінь, - все було нормально. У дворику стояла провізорка і прищеплювала на дротину останню сорочку. Всі чотирнадцять пар панталон, стаників і сорочок вільно розвівав вітер. Людка зітхнула полегшено й подумала: «А чого це я так кажусь?»

Вона зовсім не гадала, що зустрінеться з Рудим, треба він їй, як возові п’яте колесо; просто треба було накопати картоплі; цього разу взяла не ножа, а заступа: вчора так нічого й не накопала Рудого на березі не було, отож спокійнісінько почимчикувала на города й почала копати посохлі кущі. Мала про що думати, тому й не помітила, що на річку вийшов і Рудий. Він ліг горілиць, тоді перевернувся на живота і, певне, пильно розглядав Людку, бо та аж стрепенулася, вийшовши із задуми.