Валерій Шевчук - Роман юрби

- О, він у тебе блондин, - сказала Людка.

- Як і я, - мовила незворушно Лєнка; до речі, вона була блондинка штучна.

- Еге ж, як і ти, - сказала підхлібно Людка. - Та й схоже воно на тебе.

- Правда?

- Як дві краплі води.

- Тепер пішли такі часи, - засміялася Лєнка, - що жінки й без чоловіків можуть дитину народити.

- Навчи й мене, - швидко сказала Людка і, здається, цією надто похопливою фразою насторожила Лєнку.

- Вийди гола в немісячну ніч і покачайся на росі.

- А з ким?

- Ну, це вже, знаєш, деталі. Нецікаві деталі.

- А чому в немісячну ніч?

- Щоб ніхто не побачив і не зурочив.

- А чому покачатися по росі?

- Це вже як захочеш, - сказала Лєнка. - Коли захочеш блондина, то роса потрібна, а без роси - брюнет!

Лєнка належала до тієї нечисленної категорії дівчат, котрі любили жартувати. Через це й розмова їхня була таки жартівлива, повна темних натяків.

- А ти як вийшла, когось гукала? - спитала Людка.

- Нє, я тільки очі заплющила.

- Навіщо?

- Щоб спокій мати. Ну, побачу я його обличчя, то що? Легше мені буде? Чи мріяти буду про нього, - вона засміялася. - Нє, ліпше очі заплющити. Хай котиться собі бубличком: і йому добре, й нам незле.

- Звідки ж він прийшов? - спитала Людка. - 3 півночі чи з півдня?

- З ночі, - відказала Лєнка і зверхньо всміхнулася. - Коли добре заплющиш очі, прийде…

Ці двоє відвідин принесли Людці такі факти: безсумнівно те, що діти і в Броні, і Лєнки таки руді, Лєнка, окрім того, натякнула на дві речі: вона зустрілася з тим, хто був батьком дитині, в немісячну ніч (отже зустрічі були нічні), а сполучний акт відбувся не в домі Рудька чи самої Лєнки (вона жила з батьками), а на траві; далі: свого обранця Лєнка добре не знала та й знати не хотіла (образ заплющених очей). Усі ці факти не заперечували участі Рудого у збільшенні народонаселення їхньої околиці.

Людка могла б і не йти до Зінки, бо та дівчина груба й різка, але оскільки в цій ситуації існувала ще й чортиця Мілка, до якої Людка таки справді не піде, оминути Зінку не могла ніяк. Нести дарунки Зінці вона не зважилася, віддавало б це зумисністю, отож забігла до неї позичити сито, бо в борошні завелися жучки, а її сито порвалося (це було й справді так), а Зінка одна з її найближчих сусідок. Розмова була короткотривала (не більше години), на розпити про батька дитини (звісно, делікатні) відповіді Людка не дістала. «А-а, нема про що говорити», - сказала Зінка і зневажливо махнула рукою. «Це таке стерво, - звістила вона через деякий час, - що я їх вішала б», - при цьому блиснула очима так, що Людка й сумніву не мала, що цей акт Зінка й справді могла б учинити.

- Щаслива ти, що маєш таку славну донечку, - зітхнула Людка, і в її очах блиснули зовсім нелицемірні сльози. - Блондинка вона в тебе чи брюнетка?

- Хто її там розбере, коли воно лисе, - нещадно відказала Зінка.

- Хіба не видно, яке в неї волоссячко? - здивувалася Людка.

- Волосся як волосся, - сказала Зінка, - всі вони спершу блондини…

Отже «блондини», подумала Людка і почала розказувати про свій візит до Лєнки та про її «чудо-хлопчика», до речі, також блондина; про те, що їй білявенькі більш до вподоби, бо білявенькі якісь… ну, лагідніші…

Але ця розмова, здається, зовсім не сподобалася Зінці, і саме цей момент по-справжньому насторожив слідчого-аматора Людку: все-таки цікаво, як реагують вони одна на одну, всі оці матері рудих дітей. Заговорила про Броню і про її руденького хлопчика, від чого Зінка посутеніла зовсім і сказала на Броню щось зневажливо-нищівне.

- Ой, вибач, - вигукнула Людка. - Я й забула, що ти її терпіти не можеш. Так, вона носиться з тим своїм рудим опудалом..

- Хіба як руде, то вже й опудало? - необережно прохопилася Зінка і зирнула при цьому зизо, ніби їй прищемили мозоля.

- Руде - це руде, - категорично сказала Людка. - Не знаю, що гарного в рудому!

- А мені воно й нічо! - так само зизо дивлячись, відповіла Зінка.

Людка відчувала себе так, як мисливський пес на сліді зайця. І дурний тут не розкумекає: коли Зінка шиє своїй дитині такі дивні чепчики, що зовсім прикривають волосся, замість купувати готові, значить, є до того причина, а щоб сказати, яка це причина, їй треба було тільки цього Зінчиного признання, що й руде - не таке вже й негарне.

- Воно як кому, - мовила Людка, встаючи. - Знаєш, як співається: «Полюбив козак дівчиноньку, білявую та чорнявую, третю руду-препоганую…» Полюбив і нічого. Руде чи не руде, - по-філософському відзначила вона, - аби людина була добра!..

- А по-моєму, - відказала Зінка, - й руді нічо!