Валерій Шевчук - Роман юрби

Раз на тиждень, здебільшого в суботу, провізорка прала. Це був урочистий акт, який мав не тільки демонструвати, яку білизну носить провізорка, а й скільки її у неї є. Дворик провізорки був як виноградна плантація обтягнутий дротами, однак замість винограду по суботах із нього звисали всі належні предмети жіночої білизни, а що провізорка була людина ретельна, то належним чином і сортувала випране: на одному дроті, найдовшому, висіло чотирнадцятеро панталон, на другому висіли сорочки, на третьому станики й колготки - всього цього також по чотирнадцять. Сусіди, перш за все завсідники знаменитого каменя, зробили нескладні математичні підрахунки й вирішили, що провізорка перевдягає білизну двічі на день, очевидно, з цією метою прихоплює змінний комплект і на роботу, перевдягаючись уже там. Моральна оцінка цього не зовсім буденною факту не була однозначна: ряба Надька й таксистиха вважали, що цей коник у провізорки від надмірної чистоплотності, а Людка й Сіроводиха прийшли до думки цілком протилежної: коли вже провізорка має потребу так часто міняти білизну, значить, тіло її виділяє забагато поту, отже, білизні досить півдня, щоб забруднитися. П’ятий член цієї компанії - Нора, яка засідає на камені тільки періодично і то через відчуття зверхності до інших завсідників (її чоловік був агроном), висловила гіпотезу простішу, але й прийнятливішу: провізорка виставляє на показ таку кількість білизни, щоб, по-перше, поколоти їм очі, - хто з них може таким похвалитись; а по-друге, демонструє чоловікам свою дівочу цноту. Як ставилися чоловіки до цієї демонстрації, невідомо, окрім того факту, що при зустрічах з провізоркою (Людка принаймні могла поклястися, що це так) чоловіки робили інстинктивний вихиляс, як вода, котра омиває каменя, так ніби від близькості з провізоркою їх щось обпікало чи відштовхувало. Сама провізорка на це не звертала жоднісінької уваги, йшла вона вулицею по-особливому - це була, зрештою, і не хода, а плавба, - провізорка ледь-ледь перебирала ногами, обличчя при цьому мала знесене, застигле, очі примружені, отже, й вузенькі, як у монголки, зачіска на її голові сиділа така однотипна й непорушна, ніби це була перука, а найважча й найоб’ємніша частина її тіла не крутилася й не здригалась, як це звичайно буває; та частина була, як заявила єхидненька Нора, «у стані спокою». Людка теж любила покпити з провізорки, але тільки тоді, коли бувала в компанії; коли ж їй траплялося бачити величний хід провізорки вулицею з власного вікна, гарячий клубок підкочувався під горло, а очі невідь-чому опинялися на мокрому місці, і то не провізорку вона жаліла, а, звісна річ, себе, адже провізорка була старою дівою з покликання, а Людка тільки через нещасливий збіг обставин. Ось чому вона так часто оплакувала урочисті проходки провізорки вулицею, і це були, сміємо запевнити, сльози цілком щирі. Коли ж дивилася Людка на охайно вивішену білизну провізорки, то її поймав так само щирий сум, зовсім такий, який поймає людину, коли вона дивиться на опале осіннє листя. Зрештою, особливої злості до провізорки вона не мала, жасно їй було тільки на те, що рівняла її з провізоркою доля. Чи не тому так гостро зацікавилася Людка історією чотирьох рудявих дітей, які з’явилися на вулиці; як там не було, а це не на жарт її сколихнуло. Спершу їй здавалося, що хтось вигадав ото на вулиці нову побрехеньку, отож Людка, як ми вже казали, й вирішила провести розслідування, щоб конечно переконатися: так це чи ні? Зрештою, до Броні вона могла й не ходити, її дитині вже було за рік (рудий поселився на околиці давненько і раніше подібної діяльності не виявляв) і вона, не соромлячись, водила такого золотоголового хлопчика, що, здавалося, маленького соняшника демонструє людям. У Зінки дитині було тільки вісім місяців, воно ще не ходило, а їздило (це була дівчинка), але Зінка вдягала маляті на голову такого дивного крою чепчика, що волосся з-під нього не вибивалось ані пасомка, брови в дівчинки, однак, були руді. В Лєнки Бутенкової хлопчику було три місяці, й визначити його рудизну могла хіба що ряба Надька зі своєю загадковою підзорною трубою, що вона й учинила ще до того скорботного моменту, коли на неї напали оси. Все-таки Людка, як по-справжньому ретельний слідчий, вирішила ці факти належно перевірити, про що мимохідь ми вже згадували, бо факт неправдивий таки абищо. І й хотілося самої правди, правди й правди - характеру Людка була прямого. З Бронею тільки переговорила (не більше як півтори години) - масть дитини була очевидна, та й Броня того не приховувала Але всі спроби вияснити, хто ж той шелихвіст, який так паскудно повівся з нею (Бронею), звів її, бідолаху, й покинув напризволяще, виявилися даремні, а всі слова (чемні, дружні, теплі, співчутливі) гупали в темінь, як каміння у криницю без води. Броня розмовляла з Людкою чемно, в голосі її з’явилися навіть поблажливі нотки, але інформації, за якою так старанно вганяла, Людка не дістала ніякої. Другою в цьому слідчому ряду була Лєнка (чортицю Мілку Людка зі свого списку викреслила, та важко там було щось довідатися: дитину чортиця Мілка принесла тільки два тижні тому, і думку, що й воно руденьке, було висловлено апріорно, або як кажуть: на здогад буряків). До Лєнки Людка пішла з подарунком, хоч це треба було б зробити три місяці тому. Але три місяці тому Людка ще не мала такого інтересу до малят, що почали народжуватися на околиці, отож, зваживши на приказку, що ліпше пізно, як ніколи, рушила в бік Лєнчиного дому, тримаючи під пахвою пакуночка з повзунками й чепчиками. Лєнка поохала, які чудові принесла їй Людка повзунці й чепчики, а потім вони перекинулися словом - цього разу так годин зо дві, але з перервами, бо дитина за цей час устигла разів з десять намочити пелюшки, а раз зволила й поїсти. У неї також на голівці був зав’язаний чепчик, але щаслива думка допомогла Людці: вона попросила зав’язати на голівку малому принесений нею, і це прохання було настільки натуральне, що Лєнка дозволила провести цю операцію самій Людці. Результати огляду дали дещо сумнівні результати: голівка Лєнчиного хлопчика була лиса майже цілком, але вище потилиці проросло кільканадцять яскравомідних волосин.