Валерій Шевчук - Роман юрби

- На жаль, - сказала Людка й пішла геть, бо раптом відчула, що очі їй починає по-зрадницькому пощипувати.

Хтозна-чому так сталося, хтозна-чому Людка вступила в балачку з Рудьком; хтозна-чому їй стало боляче й самотньо після тієї принагідної балачки і чому вона кинула оте загадкове: «На жаль». Ледве трималася, поки йшла вулицею, а зайшовши в порожній свій дім, навіть рук не помила, а впала обличчям у подушки й розревілася так, як не ревіла ніколи. Оплакувала свою самотність і неприкаяність у світі, своє затяжне дівування, свою несміливість і цноту, адже була вона дівчина серйозна; оплакувала глупість чоловічого роду, адже не вміють вони цінувати по-справжньому жінку, а сліпо біжать на помах хвоста. Оплакувала свою кволість, бо все це її рознещасне слідство й було результатом великої кволості, перед якою відчувала ницість. Чому, чому тільки цей Рудько пожалів її і чому дозволила вона так себе пожаліти. Він був делікатний, ніде правди діти, не сказав жодного нескромного слова, але обоє чудово розуміли підтекст тієї розмови. Добре знав, що вона засиділася в дівках і що напевне знає про існування тих руденьких дітей, що з’явилися на вулиці, - значить, не делікатність була ота його балачка, а пропозиція. Пропозиція, яка ні до чого її не примушувала, але ставила перед потребою вибирати. Невже після неї він підійде із таким лагідним словом і до провізорки, думала Людка, кусаючи подушку, й пожаліє і її, як уже пожалів перед цим їх п’ятьох? Невже йому байдуже, що робиться в їхніх душах, і чи таке вже задоволення зривати вінки з них, покинутих усіма напризволяще, негарних і вицвілих. Вона відчула нараз гострий приступ ненависті до цього кнура, хай він добренький і жалісливенький. «Щоб ти здох! - кляла вона. - Щоб ти околів і перепавсь! Щоб твої руді часточки розметало по світу, щоб ти у жовтий пісок розсипався і щоб била тебе трасця із трасць!» Але трасця із трасць поки що била її, здригалася конвульсійно і зуби її дзвеніли, як мідні.

Хтозна-скільки це тяглося, здається, аж доки не вилилися з неї всі сльози. Потому заспокоїлася. Спершу пішла й вимила руки, а тоді лягла на канапі й тихо-сумно задивилась у вікно, за яким танцювали порушені легким синім вітром кленові листки. Дивилася на той танець і думала. Власне, не думала, а піддалася тихій меланхолії, яка інколи буває така, як оцей трепіт листя під теплим вітром.

- Ніякий він не маланець, - сказала вона Нориному обличчю, яке з’явилося серед того тріпотливого листя, - а звичайний собі чоловік…

Ні, він незвичайний, бо його погляд і справді годі витримати. Не все в ньому зрозуміле, і саме це принаджує їхні очі до нього, адже й ти, Норо, чомусь стала до нього придивлятися. Руде - це бридке, кожен знає, але й ти, Норо, чомусь почала цікавитися ним і навіщось збирала про нього все, що могла. Чи тільки з порожньої, пліткарської цікавості це стало тобі потрібно, Норо, - не вірю я в це! Це стало потрібно тобі, Норо, бо й ти, як я, і всі старі дівчата околиці, - не кинув твій агроном у твій городець сімені. Тебе теж їсть туга, Норо, як і мене, бо ми одного поля ягоди.

Щось таке думала Людка, власне, не думала, а відчувала, бо і з нею щось чудне творилося: чи ж треба тут усе розкладати, як на картах? Чи треба все так докладно обмислювати, творити з себе слідчого, залізати в чужий, інтимний світ - чи ж добре вона чинить?

Знала: момент, який надійшов, вирішальний, легко його пережити, заплющивши очі, але вдруге він може не повторитись…

Ні, вона справді казиться! Ну, що сталося? Перекинулася кількома реченнями з незнайомим чоловіком, то й що? Чи відає він, що відбувається в її душі й чи є йому до того діло? Чи бавив він порожньою балачкою час, бо лежав собі на траві й відпочивав. Ну, сказав жінці приємне слово, але чи вклепав у нього того смисла, що його побачила і відчула?

Сльози знову покотилися їй на очі, й не помічала, й не відчувала вона світу, а тільки свій біль. Біль, з яким вирішила боротися, бо інакше йому може не бути кінця. Тобто вона вирішила дочекатися ночі, яка, напевне, буде безмісячна, вийти на вулицю, а тоді заплющити очі.

1985р.

Це було так недавно, а може, й давно; залишились у пам’яті уривки, вони течуть, ні, не течуть, а спалахують - такі собі порвані клапті, які все-таки були його життям, були подіями, думками й пристрастями. І його, Сашка Войцехівського, дитинство - теж ніби клапті, і він, як і всі на цьому білому світі, любив часом роздивлятися їх. Заплющував очі й бачив, уявляв, згадував: усмішки і сльози, сонце й дощ, літо й зима Але це було так давно, з тих клаптиків, здається, не зшити ніякої історії - такі собі звичайнісінькі спалахи. Одначе вони продовжують жити у свідомості, не покидають його, як і всіх; навідуючись, невідь-чому тривожать і відгуються тонким, як звук струни, болем Тоді Сашко чинить так: сідає в крісло перед вікном, щоб бачити сірі, повиті дощовою мрякою краєвиди, наче в якомусь особливому кінотеатрі; на вуста його набігає смутна усмішка - прошу, шановне товариство, сеанс починається!..