Валерій Шевчук - Роман юрби

- Мати тоді вислухала мене й подивилася такими очима, - прибулець аж кулаки зціпив. - Побачили б ви оті очі і здригнулося б у вас серце. А я й досі не можу забути тих її очей…

І той чоловік, дорослий, серйозний, старий («Ехе-хе!» - сказала Катерина), отой буйний чи тихий дивак, якого Микола вже кілька разів помічав на їхній вулиці і який приплівся раптом у їхнє подвір’я, еге, той чоловік заплакав; при тому плакав він зовсім дивно: з очей йому котилися великі сльози, а лице залишалося нерушне. Одна брова в Миколи зламалась, а обличчя чомусь почервоніло, як тоді, коли сердився; але він не сердився, а тільки посилено міркував: що все-таки в такому випадку годиться сказати? «Нє, - сказав він собі, - ліпше таки помовчати, бо мовчиш - людей навчиш, бо мовчанка, що не кажи, - таки золото і все такеє». Зрештою, виручила його, як завжди, Катерина; вона шмигнула носом і сказала, як їй здалося, щось таки до слова:

- Я тоже переживала, коли в мене мама померла. Так вона, сердешна, тяжко вмирала. Ми навіть дах розібрали і тільки тоді вона відійшла.

Але прибулець, здається, не чув і того. Увійшов у якісь темні хвилі, а коли виступив із них, то очі його знову стали шматками синього болю.

- Вибачте мені, люди, - сказав він, може, трохи й патетично. - Мати заповіла мені покинути чужину й повернутися сюди. П’ять років я стрибав, як отой коник, від міста до міста, п’ять років я тільки тим і жив. І от, як бачите, дострибав і сиджу в цьому дворі, де мати моя й досі жила б, і щось мене, люди, таке дивне їсть, що не вмію я вам того розказати.

- Це ви розстроїлись, - сказала Катерина, - Добре було б вам зараз чарку випить, але в нас удома ні крапельки, я своєму люциперу не даю, бо йому, сказав дохтор, ніззя…

- Воно, конешно, штука це, шо так! - доповнив жінку Микола і зламав сірника, бо йому щось там застрягло в зубах.

Прибулець сидів похилений, а може, й похнюплений і дивився на передки своїх запилених сандалет. Сидів і нічого не чув і не бачив, а може, тільки й бачив, що ті передки, а може, дивився на мураху, що спинилася біля тих передків, стала на задні лапки й вимацувала хоботком повітря, намагаючись хоч нюхом вгадати, що тут коїться і чи безпечно їй тут пройти.

Ще там, на Алтаї, він купив собі мапу, величезну шкільну мапу і провів по ній при допомозі лінійки й червоного олівця найпрямішу лінію до Житомира. Окрім того, він провів кілька пунктирних ліній, що позначали відхилення, - враховував всі можливі маршрути. Там у містах, в яких доводилося йому зупинятися, він жив між порожніх стін, возячи з собою тільки матраца, за подушку правив йому речовий мішок, а за ковдру пальто. Пенсію він переказував на головну пошту «до запитання» і весь вільний час тільки й робив, що вивчав бюлетні та оголошення про міжміський обмін квартирами. Отож і пересувався він, ніби равлик, разом із хатою, бо квартири, в які потрапляв, були напрочуд однакові і в однакових будинках-коробках. Отож і мав собі чудне враження: повзе, ніби равлик, з хатою на плечах, з порожньою хатою, в якій так голосно віддається по кутках звук його кроків, адже в нових квартирах у чужому місті йому тільки й лишалося, що ходити з кутка в куток. А коли його старі ноги стомлювалися, сідав біля стіни на матраца й чекав, поки кімнату заповнять сутінки. Світив у ті сутінки очима й бачив уявно дорогу, по якій простував разом зі своєю хатою на плечах; в уяві йому прокладалася срібна лискуча стрічка, адже равлик, коли повзе по дошці чи листку, залишає саме такий слід: затверділа іскриста слина, котра срібно сяє в ранковому сонці. Місті, в яких він оселявся, були чужі й лякали його - не вмів розібратись у хитросплетінні чужих вулиць. Отож завжди вибирав шлях найкоротший - до головної пошти, до їдальні, до кінотеатру, де дивився всі фільми підряд, а часом потрапляв на концерти, коли була це не естрада - для естради почував себе застарим. Потому повертався до свого тимчасового мешкання, ледь пересуваючи змореними ногами, хоч могли прийти за час його відсутності листи з інших міст. Чекав тих листів з нервовою нетерплячкою, і вже починав хвилюватися, коли підходив до дому. Не міг стримати трему в руках, бракувало йому повітря, кров приливала до обличчя, особливо, коли в круглих отворах поштової скриньки щось біліло - не писав він ніяких листів, окрім тих, що стосувалися обміну; так сталося, що не лишилося в нього й родича, а знайомих і приятелів, яких надбав у місті, звідки почав равликовий свій хід, позабував. Коли ж очка поштової скриньки світилися чорно, чорний настрій переходив і в нього, відчував обважнілість і втому. Дерся на свого поверха (ніколи не мінявся на перший та останній поверхи, щоб не утруднювати свого ходу) чи їхав ліфтом з кам’яним темним обличчям. Відчиняв двері і на нього віяло пусткою, необжитим мешканням, в якому живе самотній старий чоловік, на нього віяло самотністю й запахом самотнього літнього чоловіка; але він думав, що то запах старих пожильців - а може; воно так і було. Тоді набирав повну ванну теплої води і лежав у ній, доки вода не холола. В цей час знову почав курити, бо, курячи, швидше долав час; отож лежав у теплій ванні і курив теплу сигарету, й у ванній ставало сизо від диму, а коли покидав цей затишний куток, накинувши на тіло халата, кімнати теж були повні диму: сутеніло. Він ішов, голосно плескаючи капцями, що лунко били об його мокрі п’яти, до календаря - єдиної речі, якою прикрашав стіни, брався мокрими пальцями за листка і той зразу всмоктував воду і рвався з легким тріском. Потім пожмаканий, з мокрими плямками, падав під ноги - образ минулого дня, образ його чекання, туги, його дивної пристрасті, проти якої уже відпертися не міг. Як не дивно, а про Житомир він у ті роки не думав і майже не згадував - той став для нього напівміражним, сферичним тілом, лампою, що вабить до себе нетлю, зіркою, в яку напружено вдивляється астроном, котрий чудово знає, що на тій зірці йому ніколи не побувати. Відав, що то конечний пункт його мандрів, а про більше думати боявся. Отож коли сидів на матраці, спираючись спиною об стіну, і світив у сутінки розжареним поглядом, не думав і не мріяв, а тільки чекав. Покірно, спокійно, уперто з тією простою й упокореною приреченістю, яка й робить людину несхитною в її прагненнях. Чекав хвилини, коли можна буде лягти на матраца, солодко протягти втомлені ноги, потягтися до хрускоту, а тоді пізнати той мир, оте майже благісне щастя, задля якого, може, людина й живе.