Валерій Шевчук - Роман юрби

- Так наморилася сьогодні на роботі, - сказала вона - Тіла не чую.

- Спочивай! - мирно відказав він.

- Де там спочинеш? Хоч борщу на завтра наварю. То що тобі баба наплела?

- Про все добре й недобре.

- Про добре навряд, - мовила братова - Мабуть, розказувала, що Стах не купив їй ліків. А коли тих ліків в аптеці не було?

- Звісно, - сказав маленький чоловік, накладаючи відро на носика колонки, повернутої в бік Олексієвого городу.

- Сам знаєш, Стах не такий, що розірветься в роботі. Але коли вони хворіли, то й дрова рубав, і воду носив. Я такого-сякого накручу й занесу. Мені здається, що це вона спеціально…

- Як так, спеціально?

- Не хоче, щоб ми дитину до неї приводили.

Він натис на важеля: вода шумко полилась у відро. Звук був заголосний, щоб при цьому балакати, і братова терпляче перечекала, поки наповняться відра.

- Мені здається, що вони і з хати нас вижили, щоб дитина їм не заважала.

- А мені здається, що тут подіяв давній закон, - сказав маленький чоловік. - Дві жінки під одним дахом не вживаються.

- Чого б то я мала їй терпіти? - сказала братова.

Він схопив відра й потяг їх через вулицю. Братова важко ступала слідом Дорогою вона оповіла йому докладно ту ж таки історію, яку він слухав сьогодні не раз, але оповіла по-своєму брат і вона винуваті не були.

Він підніс відра під самий поріг.

- Може, зайдеш? - сказала братова.

- Пізно, - мовив він. - Ще трохи подихаю свіжим повітрям і піду спати.

- Ми зі Стахом зараз на різних змінах, - сказала братова. - Майже не бачимося.

- Сильніше любитимете одне одного, - всміхнувся маленький чоловік.

- Що з тої любові, коли чоловік не на очах?

- Це правда, що він почав випивати?

Вона замнулася. Певне, не хотіла говорити.

- Теж мати тобі сказала?

- Та ж не він.

- Трохи й правда, - сказала знехотя невістка. - Але це тому, що ми на різних змінах.

- Зайду ще завтра, - припідняв капелюха - Хочу, щоб помирилися…

Але невістка на те не відповіла Стояла біля відер, важка й самотня, й дивилася кудись повз нього втомленим пригаслим поглядом.

Відійшов, голосно хрустячи жужелем, що покривав стежку. Знову дихнуло густим весняним подихом. Маленький чоловік глибоко засунув руки в кишені, бо відчув, що холод пробирається йому під пальто і хапає за плечі. Було йому самотньо й холодно на цій порожній дорозі, яка сторожко світить до неба всіма своїми майже заскленими очима. Зійшов донизу, де не було ліхтарів і де німо розмовляли між собою дерева Дивно й просторо стало йому на душі і здалося, що ось-ось має надійти мент, якого вже давно очікує. Можливо, заради нього й приїхав сюди, адже мав, окрім цих, що навалилися на нього, ще й свої, не менш терпкі й нерозрішені пристрасті.

Але він про те не думав, він чекав. Сподівався якогось віщого голосу чи шепоту, а може, звичайного струсу, адже так воно буває завжди в місяці березні. Тоді прокидається жива вода, жива земля і живе небо. Тоді всі дерева раптом розплющуюють очка бруньок, напружуються і також чекають. Тоді й люди відчувають звільнення й перше тепло. Може, це хвиля вітрова, а може, вічний князь тьми зганяє з неба хмари, як зганяє з чола зморшки людина, думаючи про сокровенне. Тоді зорі стають удвоє більші й удвоє виростає місяць. І все раптом завмирає у щасливому передчутті. Оживає в землі коріння дерев та кущів і починають гнати по сухих капілярах перші, несміливі потічки соку - вимиватимуть із стовбурів трутизну і смертне наїття. Тоді місяць шепоче щось землі й вони без тлумачів чудово починають розуміти одне одного.

Він закинув голову й побачив перед собою небо. Воно цвіло. Міріадами срібних очей і неповним місяцем. По тілу його раптом пройшла гостра спазма, і він до болю в душі зрозумів: ось він прийшов, цей мент, якого сподівався! Здригнулась у нього під підошвами земля, щось у ній зануртувало й зашуміло, пінячись. І йому захотілося раптом звести руки й відштовхнутися од цієї спіненої тверді. Чомусь увірував, що тоді напевне станеться чудо. Що його таки потягне в себе неозоре безмежжя, і пізнає він при цьому щось більше за щастя.

По тілі його пройшов трем, наче оте хвилювання, яке відчував підошвами, вже перейшло в нього. Ступні йому загуділи, він голосно видихнув із себе повітря, а тоді зморено спустив голову. Земля його тримала. Могутньою й непереборною силою, а він у цьому світі таки маленький чоловік.

1983 р.

Цього чоловіка Микола вже бачив. Здається, з’являвся він кілька разів на їхній вулиці вчора чи позавчора; щось було в ньому таке, що відразу запам’ятовується: чи ота нездорова худизна, чи високий зріст, а може, очі - якісь випиті, тужливі, як у хворої тварини. Сьогодні цей чоловік підійшов до його двору, став біля хвіртки й дивився на будинка. Микола саме завершив обід і сидів за літнім столом, приємно віддихуючи. Він розпустив з цієї нагоди паска й затишне черевце вивалилося із штанів, мирно відпочиваючи, очі стали вузькі - одне слово, впав у той майже нірвановий стан, який любив відчути перш ніж перекинутися на розкладачку, що стояла під волоським горіхом Розкладачка й зараз чекала на нього, гостинно відгорнувши полу укривала, і він уже кинув кілька разів туди погляда і то не без утіхи. Але поки що між його пухких вуст тліла цигарка, і він чекав, доки вона дотліє, доки дим солодко перебродить у грудях, додавши трохи притоми, а все це разом солодко його оздоровить. Це був Миколин недільний обряд, через це увіч відчув невдоволення, побачивши перед своїм обійстям того дивака, котрий щось хотів у нього розгледіти.