Валерій Шевчук - Роман юрби

- Це недобре, - сказав батько. - Від природи ми віддаляємось, а природа за це й помститися може. Думаєш, у мене з цією погодою - коник у голові? Нє, це має велике, надзвичайне значення для світу. Проблема передбачення, прочуття й передчуття - це щось зовсім немале. Я пробував про це матері розтлумачити, але до неї не доходить. Така вже їхня бабська порода: як уроять щось собі в голову, то й колом не вибити. А все почалося з того, що я кілька разів не вгадав погоду: деякі прикмети байкою виявились. А як їх перевіряти? Коли практично не перевіриш, то й користуватися годі. А я хочу, щоб усе було на науковій основі. Тобто щоб без жодних приладів та машин. Щоб сама природа говорила за себе.

- Як на мене, потрібне й цікаве діло, - сказав маленький чоловік.

- Це ти матері скажи, - підморгнув батько. - Вона, здається, тільки тебе і слухає. Принаймні поки ти тут, не заважатиме мені.

- Гаразд, - усміхнувся маленький чоловік. - Але який з мене авторитет?

- Не кажи! - мовив гаряче батько. - Вона тебе любить. А любить, то й послухається.

Пішов з батькової кімнати, але на порозі обернувся.

- Коли я трохи помузичу, це тобі, не завадить?

- Та навпаки! - озвався батько. - Страшенно люблю, коли ти граєш.

- Дякую, - сказав він.

У кімнаті стояли повні сутінки, здавалося, хлюпали сюди через незашторені вікна - березень панував. Було тепло, недавно протопили, і він торкнувся грубки, щоб розігріти долоні. Грубка була гаряча - він приставив до неї руки, не торкаючись. І йому здалося, що тепло, яке струмує від білої стіни, народилося десь у глибині землі. Що є два сонця для цього світу: одне всім відоме, а друге - в товщі землі. Вони живуть, як сіамські близнюки, і навіть дихають в одному ритмі. Одночасно засинають і прокидаються, а весна - дитина від їхнього співжиття. Стародавні люди, спогадав він, не були дурні, коли думали, що життя у світі родиться від сполучного акту землі і сонця. Без цього союзу все було б мертве, без цього союзу, може, не стояла б йому в грудях солодка грудка, яка називається передчуттям музики. Він знав, що зараз гратиме. Певна річ, увертюру до «Тангейзера», бо саме цією музикою наливався цілий світ. А наші пристрасті, подумав він, підіймаючи покришку фортепіано, - чи така вже конечна в них потреба? Чи не є це штучне збудження, імітація руху, якого нема? Є люди, думав він, котрі тільки тоді живуть, коли колотяться у світі. Чи винуваті вони, коли іншим це не подобається? Чому тихий чоловік одружується з норовистою жінкою, а тиха жінка тягнеться до сильного, навіть брутального чоловіка? Чому тихий мовчки терпить ґдирання норовистої, а тиха переносить од буйного навіть знущання? Не вбиває це любові, хоч прикро буває не раз. Може, це якась передумова гармонійної сполуки землі і світу? Може, ця дисгармонія є, зрештою, незбагненним початком саме гармонії? Дрібні пристрасті чи великі - все одно. Кожен бере собі ті, до яких доріс і які йому під силу. Світе мій світе, думав він, граючи, як мені хочеться, щоб ти був вічний!

Він грав увертюру до «Тангейзера». Чорну музику, яку роз’їдають світлі потоки живої води. Він грав твір про живу воду, яку має розбудити перший весняний грім. Вічний пастух світу цього виганяв небесну череду, і вона йшла через небо, спрагла й голодна. Мала конче з’єднатись із землею, випити її сік і створити натомість біле, шумке молоко.

Він скінчив грати. У хаті було зовсім темно. Вже прийшла мати й тихо перемовлялася з батьком. Почувши, що він не грає, зайшла в кімнату.

- Чого ти поночі? - спитала, клацаючи вмикачем Світло так раптово розлилося по кімнаті, що він примружився.

- Вечеряти будеш? - спитала мати.

- Та мабуть, - відповів маленький чоловік.

- Батькові не терпиться з тобою випити, - безапеляційно сказала вона - Не полінувався навіть збігати в магазин.

- Коли я грав? - навіщось спитав маленький чоловік.

- Ні, коли ти у Стаха був. У нього нечасто трапляється до того нагода. Це й синок старший у нього пішов.

- Такий питець, як батько! - сказав маленький чоловік. - Що значить принагідна чарка?

- Все з чарки починається, - мовила мати. - Візьми його сеструню, твою тітку Ніну. Знаєш, що вона вже п’яниця?

- Не може бути! - сказав маленький чоловік.

- А так воно є. Теж із чарки все починалося. Коли б на мене, то я ще вдесятеро збільшила б ціну на горілку.

- А я купив не горілку, а вино, - сказав, заходячи, батько: в руці в нього й справді була пляшка чудового марочного вина. - Це таке, що й тобі не гріх випити.