Валерій Шевчук - Роман юрби

- Вибачте мені, люди, - сказав Іван, - з вашого дозволу я тут трохи посиджу…

- Сидіть, Бога ради! - озвалася Катерина, а Микола зирнув на неї сердито: так, чого доброго, він сьогодні до розкладачки й не добереться. Видихнув із себе повітря, ніби хотів, щоб під того зникла роздутість у животі, бо той живіт, здається, й був од того такий круглий. Зиркнув на прибульця вже неприязно, але до того знову-таки його погляд не дійшов: мав щось своє на думці, а може, вже й не існував у цьому часі, а десь-інде; хто зна, подумав Микола, чого можна сподіватися од таких прийд: а може, це злодіяка, який десь там сидів по тюрмах, а тепер завітав сюди, щоб роздивитись, а потім полізти й пограбувати його, Миколу? Він же не злидар і є в нього що грабувати, он місяць тому купили вони нового килима на стіну, а в шафі у нього поблискує кришталь, а в одежній шафі - новий костюм і жінчина шуба, бо він, Микола, неабихто, щоб у нього в хаті та й нічого не було: є в них і телевізор, і приймач, і пральна машина; є в них сервіз за двісті каребе, а на підлозі доріжки не прості, а килимові, які він сьогодні вранці довго й не без задоволення вибивав тріпачкою. І нічого в цьому немає дивного, бо коли вибиваєш тріпачкою добро, за яке плачено добрі гроші, то й на душі стає чудово. Микола злегка відригнув: обід сьогодні був ситний і важкий, і йому було б корисно подибуляти під горіха сорокалітньої давності (адже це його горіх!) і лягти голічерева. Катерина знову пішла домивати посуд; щось багато вона сьогодні собі дозволяє, розпоряджається, начебто не сидить він тут, Микола, за столом.

- В мене є сяка-така робота, - сказав він, таки натякаючи, що йому ніколи сидіти біля прибульця й витрішки продавати.

- А ви на мене не зважайте, - м’яко сказав Іван. - Робіть своє діло, а я посиджу…

Микола міг би встати і, принаймні, зайти в дім, там є затишна канапка, і хоч Катерина й бурчить, коли він лягає там удень (канапка застелена новим індійським покривалом, яке коштує півтори сотні), але при такій оказії… Ні, для того, щоб устати й піти, треба затягти паска на животі, а відтак - устати, але вставати й затягувати паска на очах у прийди якось невдобно; сидячи ж, його напевне не затягнеш, скільки не видимай із себе повітря.

- Як вам тут живеться? - спитав раптом прибулець, і Микола аж здригнувся з несподіванки.

- Чого ж, славно живеться, - сказав він просто.

- Я це до того, - мовив прибулець, - що люди тепер прагнуть до зручностей: теплий туалет, ванна. І щоб ніяких клопотів з опаленням..

- Ванна у нас є, - благодушно озвався Микола, бо цей чоловік хіба може знати, який з нього хазяїн. - А опалення я зробив собі парове. Одну грубку палю, а вся хата тепла.

- А газ?

- Газ у проекті, - сказав Микола. - Трохи задалеко ми від вулиці.

- Ванну ви зробили в маленькій кімнаті? - спитав Іван і якось дивно напружився.

- Та звісно в маленькій, хе-хе! - сказав Микола. - Саме там її й робити.

Маленька кімната колись була Іванова. Його царство, де прочиталася гора книжок і де стільки перемріялось. Він подумав, що зараз там плещеться оце кругле, роздуте тіло, блаженно випухкує з себе повітря або ж виставляє круглу, порослу рідким волоссям спину, щоб жінка гарненько її пошурувала. І жінка покірно шурує ту порослу рідким волоссям спину намиленою мочалкою, і з неї, тобто з круглої спини, спадають у воду клапті піни, і Микола од розкоші блаженно похрюкує. Іван здригнувся й зирнув на співбесідника очима, як у хворої тварини, і Микола не міг витримати того уважного, прискіпливого й трохи морочного погляду. Йому знову стало неспокійно на серці. «Як би його виперти звідси?» - подумав він безпомічно.

- Таким людям, як ви, - сказав тимчасом Іван, - треба жити в сучасній квартирі, в новому будинку. В квартирі з усіма зручностями, не на першому й не на останньому поверсі, з ванною і теплим туалетом. З центральним опаленням і з телефоном.

Він цідив ці слова, невідривно дивлячись на Миколу, і той відчув, що йому невідь од чого поповзли за спиною мурашки.

- Хе-хе, чоловіче, - сказав Микола - Кожен у цьому світі робить собі цвітущу жизню, як може. А в мене тут є усьо… Я тут у себе вдома, і не тра мені сусідів, не тра дертися на дев’ятий поверх, і повітрячко тут, хе-хе, як медок. Катя мені квітів насіяла; сяду, а воно мені медком під носа подуває. Прийдеш з роботи утомлений, да-м, а тут тобі повний рай і медком пахне. Отож і кажу я: кожен має в жизні своє удовольствіє, а я, по-моєму, не гірший од інших…

- Значить добре вам тут? - спитав Іван.