Тарас Прохасько - FM Галичина

Отже — сьогодні продовження історії про мороз. Про те, як він робить з людини безумця. Я багато разів бачив, як ламали людей — холодом, биттям, болем, хворобою, захланністю, страхом, смертю близьких, бідністю, приниженням, ламали лопатами, відрами з лізолом, насильством і підступом, брехнею і байдужістю. Я бачив, як ламали і як люди ламалися або ні.

Але лиш раз я бачив, коли цілком пристойна людина зламалася так, що перестала нагадувати людину. Навіть через рік у нього не відновилися мова, інтонації, голос, погляд, хода і рухи. У нього змінилося щось у голові. І зламав Його мороз. Бездоганний та інтелігентний, спритний і елеґантний офіцер з Пітера поїхав з нами у тріскуні морози в північні ліси. Його посадили на один із БТРів. Він тримався і поводився на диво добре, правильно і гідно. Наша колона мчала безмежними лісами. Правило було таке, що треба було доїхати до певного місця, незважаючи на втрати. Тобто про тих, хто по дорозі залишався, ніхто не дбав.

І от БТР із бездоганним офіцером зіпсувався десь у найглибшій пущі. Троє людей залишилося посеред снігів і стокілометрових лісів разом із тоннами абсолютно неужиткового металу, якого, однак, не можна було покинути. Сховок перетворився на пастку. Понад тиждень просиділи вони без їжі, без тепла, без вісток і чуток, без годинника і розуміння, що діється. Умови були такі, що холод був жахливий, але не давав їм можливості померти. Життя перейшло у інший вимір — мінімального жевріння на межі згасання. Ми ж доїхали до місця і працювали у такому ж холоді цілий тиждень. Але ми працювали. Ми мерзли, але не збиралися вмирати. У нас не було на це часу.

Коли через тиждень ми почали визбирувати своїх погублених і дісталися нарешті до цього БТРа, то на офіцера було тяжко дивитися. Він став звірком, він не міг говорити, думати, рухатися. Щось такого, як в оповіданнях Джека Лондона. У нього замерзли і згасли очі. Він перестав бути мудрим, добрим і активним. У нього замерзли мозок і всі відчуття. Ми водили його, як сліпого й німого паралітика. Коли ж він зігрівся, то не перестав бути замороженим.

Так буває з фруктами, які в стані замороження можуть зберігатися свіжими дуже довго, а коли розмерзнуться, то не стають справжніми, їх можна вживати лише до компоту і то дуже скоро, бо інакше згниють.

Останнім часом у мене стерлося не лише відчуття різниці між окремими роками, а й днями тижня. Тому поняття «недільна прогулянка» стало моїм власним архаїзмом. І нема в тому нічого дивного, що ця недільна прогулянка відбулася у четвер. Врешті день був сьогодні для проходів якнайкращим — сонячний, сніжний, морозний. Сніг особливо сприяє мандрівкам, бо змінює простір — робить Його більш порцеляновим — поділеним, порційним, відгородженим у різних своїх фраґментах. Я опинився у найкращому районі нашого міста. Це незвичайний район магічних кварталів справа від невеликого парку, вліво від колії. Дивовижний світ іншого міста, спокійних вуличок, якими можна ходити, конкуруючи з автами, вілл і садів. Найцікавіше — вілли. Ними цей куток землі перенасичений, їх дуже багато, і всі вони різні. Кожна з цих вілл є ілюстрацією до довгої історії. В кожній з цих історій присутні вступ, розвиток, злет, кульмінація, стабільність, тоді занепад. Спочатку непомітний, а далі стрімкий, який летить до руїни. Здавалося б, що кінець історії. Але не тут, бо вілли стійкі і довговічні. Тому старі історії змінюються новими. І все починається спочатку — задум, злет, кульмінація, стабільність. Вже наперед відомо, що занепад буде теж. Без певного присмаку занепаду такі будинки втрачають смак. Особливо цікаво дивитися, як ця кожна вілла ставала втіленням чиїхось уявлень про ідеальний будинок. У когось з'являлась ідея власного палацу. Переважно він був відображенням якихось віденських, празьких, краківських або хоча б львівських мрій. Але власники недобре собі уявляли, як саме їхня мрія мала б виглядати. Тому за справу бралися будівничі. їх драми теж вкарбувалися у кожному будинку. Вони, ці будинки, є насправді втіленням усього, що не вдалося у житті цим архітекторам, будівельникам, інженерам і декораторам. Все ж вони дуже вдалі. Це наше щастя, що є у місті така маленька територія. І це щастя, що туди можна піти на недільну прогулянку. Навіть якщо вона припадає на четвер.

У мене давно була мрія, про яку я вперше наважуся говорити сьогодні. Ще кілька років тому я побачив, як люди мучаться від депресії, і як я можу їм допомогти. У мене з'явилася ідея спеціального пансіонату, де б лікувалася депресія. Хочу збирати тих, хто цього потребує і вивозити їх у гори. В будь-яку пору року. Хай навіть у такі морози, як тепер. Це може і ліпше, бо студінь висвітлює всілякі психічні темноти і тіні. Все, отже, могло би виглядати так: я даю оголошення у газету, що буцімто якийсь пансіонат приймає слабих на депресію. Мусить бути оголошений якийсь тариф — скажімо, щоб вистачило на їжу, питво, транспорт і мені як лікареві за виздоровлення. В оголошенні була би вказана певна адреса — куди з'являтися. І тоді треба поїхати за тією адресою — це може бути Дора, Любіжня, Кваси, Ворохта, Микуличин, Зелена, Гута або ще щось таке, і сказати, що хочеш вилікуватися. А там уже був би я. Я зустрів би хворого і цілу ніч просидів би з ним при пляшці чи барильці. Я поговорив би з ним і розказав кілька історій. Я радів би і хворий бачив би, як радість вихлюпує поза мене. Ми вийшли б у ніч подивитися на зорі. Був би сильний мороз. Все б мерзло.