Тарас Прохасько - FM Галичина

У дитинстві цього ніхто не розуміє. У дитинстві це сприймається як дивна слабість батька. Дитина не може усвідомити, як можна намагатися розтягнути ніч, адже діти часами не можуть дочекатися завтра. Діти встають рано і хочуть лягати спати якнайпізніше. Так само у ранній молодості. Видається, що медичні свідчення про необхідність сну є бздурами. Але потім… Потім несподівано настає момент, коли починаєш розуміти, що єдине, чого тобі ніколи не вистачатиме найближчі кількадесят років — це сон. Ти ще можеш працювати ночами, ще можеш вдень після неспання зібратися з силами і бути працездатним. Ти можеш навіть, будучи страшенно змученим, раптом вирішити не лягати спати, коли є така можливість, а подивитися вартісне кіно, почитати якусь книжку, попити з приятелями, покохатися.

Однак всього цього ентузіазму вистачить ненадовго. Бо коли тобі вже досить років, але ти ще не старий, то кілька годин спання — твій скарб, зайва година — розкіш, а півдоби сну — нав'язлива мрія. Адже лише тут ти можеш перебути павзу між наскоками довжелезного списку аґресорів. Тобі навіть не конче потрібні сни. Хоча сни виявляються найкращим, що можеш отримати на цьому відтинку життя, тобі досить провалля. Як оточений пастками звірок ти повільно пробираєшся до ліжка і зникаєш у норі. У темряві, глибині, щільноті й тісноті. Ти залюбки стаєш їжаком, кротом, земноводним, личинкою, які не тямлять, що робиться довкола. Ти прагнеш повернутися в тепло і стислість, які віддалені навіть від дитинства. Туди, де упертя у стіни рівнозначне щастю. Де можеш бути, існувати у формі цибульки, або кореня, або насінини. І тоді лиш одне тебе непокоїть — що завтра знову буде день. Що тебе освітлять, оросять і розігріють. Вранці у тебе буде кілька хвилин найбільш мрійливої радості, ти будеш перебувати у всіх стадіях вибуху — включно з моментом тиші, включно з розтисканням і стисканням повітря. Бо кілька хвилин ти будеш знати, що вже майже не спиш, але ще можна. Кілька найнаповненіших життям хвилин перед тим, як відкриються очі і ти подякуєш Богові за те, що знов побачив світло.

Кожен сніг — це передовсім об'єм. Але кожен Дії А снігопад — це рух, динаміка. Тому сніг вимірюється сантиметрами товщі і кубічними метрами, а снігопад — часом і інтенсивністю. Тобто у кожного снігопаду мусить бути свій хронометр — пісковий годинник, клепсидра, зміна товщі снігу на даху, іншій незайманій ділянці чи метеорологічній станції. Час, поки падає сніг, мусить вміщатися у чийсь інший час. І він це дуже вдало робить. Була зима без снігу. Хоча місто, перенасичене найрізноманітнішими деталями, поводило себе так, ніби точно знало — незабаром буде снігопад. І він почався за кілька годин перед тим, як стало темно. За п'ятнадцять хвилин усе стало білим. Спочатку у повітрі, а лиш потім — на площинах. Хоча коли біло у повітрі — вертикально, то здається, ніби дуже біло І на площинах — горизонтально або дещо похило. Через ще трохи часу сніг назбирався на складках — між гілками у ринвах, на балконах. Ще через певний проміжок відрахованого часу сніг уже налипав навіть на тих лініях, де неможливо лежати, а треба липнути І триматися. Наступний жест снігу — він уподібнився до павутини, тобто обволікав якісь невидимі основи розікладених у повітрі геометричних фігур зі слабко вираженими контурами. Скажімо, дерева і лінії комунікацій. Ще трохи, і рівень снігу почав долати стовбури. Передовсім почав із пнів — вони найскорше стали непомітними, прикритими.

І тут раптом усе припинилося і перемінилося на протилежність — полегшено розійшлися порожні хмарки, які викинули весь свій запас снігу, прояснилося. Почало гріти сонце. Весь шар снігу танув, незалежно від того, на якій поверхні він накопичився — горизонтальній, вертикальній, похилій чи мерехтливій. В один момент сніг почав робитися водою. Змінилися годинники — таймер снігу перетворився на клепсидру теплої води. І тоді я зустрів бабусю. Вона йшла дуже повільно. По хліб і молоко. Крок за кроком долала вона цих півкілометра. Вона вийшла з хати ще перед снігопадом, а тепер, коли вже все топилося — верталася. Вона була найдосконалішим хронометром, суперметео-ділянкою. На її старомодному, ще передвоєнному капелюшку зафіксувалося все, що відбулося за останню годину — двадцять сантиметрів снігу, котрі випали щільно, але не топилися на цій автономній ділянці. І бабця, і її капелюх, і рівень снігу, на ньому були архаїзмом, як і кожен таймер, який завершив свій відлік.