Юрій Сорока - Хотин

Гусейн-паша посміхнувся.

— Ну що ж, славний Владислав-паша добре вміє відповідати випадом на випад. Усе ж приємно розмовляти з мудрим.

– І мені теж. Що ж, кажи, що привело тебе до нас.

Гусейн-паша ще раз приклав руку до грудей і, повернувшись, вказав позад себе.

— Прийми, о майбутній володарю Ляхистану, ці скромні подарунки падишаха. Ця велична тварина була привезена нами сюди, щоб своєю величчю вселити страх у ваші серця. Тож нехай тепер вона сповнює їх мужністю, коли ви будете дивитися на неї, пригадуючи ці події. А цей кінь відібраний із табунів самого падишаха. Прийми ж ці дари як знак дружби між нашими народами.

— Дякую, славний Гусейн-пашо. Ці подарунки гідні самого короля. Хочу і я віддячити так, як дозволяють мої можливості в умовах походу.

Владислав плеснув у долоні. Кілька передніх рядів гусар розступилися, пропускаючи обтягнутий зеленим сукном візок, що на ньому лежали дві начищених до блиску гармати. Яскраво-жовта бронза притягувала погляд надзвичайно майстерним литтям у формі казкових гадюк, що, химерно переплітаючись, прикрашали довгі, у зріст людини, гармати. За ними позаду високий широкоплечий рейтар, одягнутий у блискучу кольчугу, вів за повід осідланого коня. Кінь був не гіршим за того, що його подарували турки, а багатством рондика ще й перевершував його. Королевич з посмішкою вказав на подарунки.

— Сподіваюся, падишах оцінить наші щирі до нього дружні почуття. Вам же, мій любий Гусейн-пашо, хочу піднести триста золотих флоринів, щоб компенсувати хоч на мізерну частину ваші страждання під час нападу моїх козаків. О, я щиро жалкую за цей прикрий випадок.

Гусейн-паша люто зиркнув на Владислава і відразу відвів погляд, намагаючись опанувати себе. За мить він знову посміхався.

— Що ви, о мудрий князю! Попри всю повагу до вас мушу сказати: ви перебільшуєте можливості своїх підлеглих.

— Даруйте, але їхній кошовий отаман подарував мені вашу шубу. Якість тих горностаїв відмінна!

— О, запорожці великі злодії, тут не буду сперечатися. Що ж, я прийму ці гроші на знак тривалої дружби.

— Зробіть милість.

Гусейн-паша взяв гаман і почав прощатися. За кілька хвилин турки вже їхали до свого війська, везучи султанові подарунки королевича Владислава. Владислав захоплено поглядав на величезного слона, вкритого парчевою попоною і розмальованого химерними візерунками. Тварина мовчки дивилася поперед себе, час від часу помахуючи хоботом. Біля великої, як стовп, ноги стояв напівголий погонич — маленький смаглявий індус. Він дрібно дрижав від холоду.

— А слон не замерзне? На дворі жовтень, — стурбовано запитав королевич у навколишніх.

— Не замерзне, князю, — відповів Любомирський, ще щільніше загортаючись у хутро плаща, — вони ще й не таке переживають.

— Пан найсвітліший князь добряче провчив того турка, — раптом ні з того ні з сього ляпнув Березнецький.

— Так йому й треба. До речі, наші вивідники нічим не гірші за їхніх, — одразу ж підтримав Лєсковський. — А щодо Сагайдачного, то Гусейн тут проковтнув без слів…

— До речі, а де Сагайдачний? — раптом пригадав щось Владислав. — Сьогодні я бачив на чолі його війська генерального осавула, цього… як його?..

— Ганжа, князю. Тарас Ганжа, — відповів Собеський.

— Чому він? Хіба ці лайдаки вже знову встигли поміняти собі гетьмана? Чому я не знаю?

— Ганжу ще ніхто не обирав, — пояснив Собеський, — усе значно простіше — Сагайдачний смертельно хворий.

— Що ви кажете! Але ж, прошу пана, я надіслав до нього свого найліпшого лікаря. Хіба йому не полегшало?

— Він не встає з ліжка, а лікар каже, що через рану у нього захворіла кров. Боюся, це не виліковується.

— Погано… Все ж я накажу лікарям докладати максимальних зусиль… Ну що ж, панове! Запрошую до замку на бенкет. Завтра вранці ми вирушаємо у зворотному напрямку, шляхом переможців! А сьогодні на нас чекає славне угорське вино. Сорок років витримки — добрий час для доброго вина!

Сагайдачний не прокидався вже близько двадцяти годин. Лихоманка і марення перейшли напередодні у глибокий сон, і лікар зітхнув із полегшенням. Криза минула цього разу, і знесилений організм вимагав перепочинку.

— Зараз усе гаразд, нехай спить, — пояснював він старшинам, — але це поки що. Повірте, панове, я докладаю чимало зусиль і не можу подолати хворобу. Боюся, нам треба було ще два тижні тому відтяти йому руку. А тепер…

— Та ти що, різнику! Як так руку відтяти! — вибухнув Дорошенко.