Юрій Сорока - Хотин

Максим засміявся.

— Ну що ти, Андрію! Де, кажеш, той мед?

— Був, та, мабуть, облизня спіймаєш, поки надумаєш, — невдоволено буркотів Кульбаба, але Максим підхопив його і потягнув до чималого гурту козаків.

Переяславський курінь гуляв. Ще зранку кошовий, зібравши козаків, сказав, що війну закінчено. І це пролунало, як гасло. Запорожці, стомлені важкими тижнями боїв, голоду і негоди, дістали з возів дубові діжі, бурдюки і фляжки з горілкою. Почалося те, що сучасники називають «затьмарюватися проклятими люлькою і пияцтвом». Весь сорокатисячний табір зібрався біля бочок, як зазвичай збирався біля кабиць. Набирали коряками, казанками, а подекуди й пригорщами. По довгих козацьких вусах стікали меди п'ятирічної витримки, червоні, як кров, молдавські вина. Козаки вливали в себе неймовірно великі порції міцних напоїв і пахкотіли люльками. Зосереджено жували суху й пекучу від солі тараню.

— А що, товариство, ще є щось для нас? — голосно кричав Андрій, продираючись крізь чималий натовп.

— Знайдемо, — мовив дебелий Келеп, обтираючи вуса. Він зігнувся над бочкою і черпнув у дерев'яний коряк добру кварту золотистого духмяного меду. — Тягни, один з другим. Дав Бог дожити до цього дня, то май щастя!

Андрій підхопив «михайлика» і підніс до вуст.

— Ох, яке ж воно добре!

Великими ковтками гарячий напій полився через міцну козацьку горлянку. Кульбаба, не спиняючись, спорожнив половину коряка. Нарешті спинився й голосно крякнув.

— Тримай, Горбоносику! Воно ліпше за бусурманські пісні!

Максим узяв важку чашу. За час походу він уже й відвик від таких гулянок. Перехиливши коряка, випив. П'янка хвиля пробігла по жилах, сильно вдаривши в голову. Настрій загальних веселощів пройняв до кісток, і Горбоніс широко посміхнувся.

— Добре!

— Ой, добре! То як там той гопак? — запитав Андрій.

Горбоніс ударив шапкою до землі.

— А що, і гопак буде!

І він, несамовито б'ючи себе в боки, пішов у присяди. Хвацько підкручував смолистий оселедець, а той, мов гадюка, усе вився, досягаючи широких плечей, затягнутих у червоне сукно жупану.

— Ой, добре, братику! — скрикнув Кульбаба і собі теж пустився в танок. Кружляючи один поперед другого, запорожці весело поглядали на навколишніх, запрошуючи товаришів приєднатися. Додавала запалу кобза, що її дістав із торби сліпий Пузир.

— Гуляйте, дітки, маєте-бо привід. Добре бусурмана побили, добре, відпочивайте! — примовляв Пузир, перебираючи струни.

Раптом наперед виплигнув Товкач. По-молодецьки заломлена бараняча шапка височіла на низькому козачкові, доповнюючи його постать на добрих два вершки.

— Гей, браття! Кобзареві налийте! Ой, ноги ж мої, ноги! Самі у танок просяться! — І Товкач закружляв у шаленому ритмі гопака.

— Без тебе знаю! — посоловілий Келеп черпнув із діжки ще один коряк і попрямував до кобзаря.

— Випий, батьку, — тільки й мовив. Язик кремезного запорожця вже добряче заплітався.

Пузир на мить полишив струни, що гули у веселому гаморі, додаючи настрою. Козаки, не розгубившись, продовжували танок.

— А чом ні! Вип'ю! — промовив старий, намацуючи «михайлика».

— О! Добрий «михайлик», козацький! Ну ж бо, за нашу перемогу! — голос Пузиря ніби помолодів і голосно лунав над присутніми. — І за тебе, Трохиме… Хай тобі, товаришу мій дорогий, земля за пір'їну буде…

— Пий, батьку, на здоров'я, а братам нашим загиблим — Царство Небесне! — відповідали козаки.

Гримів і співав козацький табір. Вилітали одна за одною верхівки діжок і лилася горілка, наповнюючи суворі козацькі душі безтурботністю, веселим настроєм і втіхою. Лунали пісні.

Ближче до обіду в таборі у турків вдарила гармата, за нею ще і ще, доки навколишні пагорби не потонули в ревінні канонади.

— Що? Отакої! Стріляти мені! Ну, чекай, голомозий! — Келеп, похитуючись, поліз на окоп. Горілка вже зробила свою справу, і він не відразу зрозумів, що діється. Повільно, але невпинно він дерся на високий земляний насип, голосно лаючись на адресу турків.

За ним прямував укритий синцями Журко. Недавня екзекуція зробила з ним своє, і навіть в атмосфері суцільної пиятики Журко рішуче відмовлявся від «оковитої».

— Я своє випив! — твердо промовляв він і відсторонював простягнуті коряки.

Нарешті Келеп випростався і, хитаючись, подивився на завісу диму над турецькою арматою.

— Та то ж салют, братику!

— Салют?.. Який такий сал… салют?

— Такий! Кінець війні!

Келеп у задумі почухав потилицю, позираючи каламутними очима то на турків, то на Журка.