Юрій Сорока - Хотин

— А ми чого мовчимо?! Пушкарі, таку вам через сюди… Пішли-но, Журко, вдаримо!

І вони поплелися до найближчої гармати, звідки незабаром долетів обурений голос курінного пушкаря, у відповідь на який гула лайка захмелілого Келепа. Нарешті пушкар махнув рукою і пішов до гурту. Через хвилину вдарив холостий постріл.

— Слава! — заревів Келеп.

У цей час Журко закладав до гармати новий заряд пороху…

Стрілянина, пісні й танці тривали до пізньої ночі. Палали кабиці й ліхтарі. Обидва ворожі табори, здавалося, намагалися перевершити один одного у кількості вогнів. Берег Дністра залило ціле море світла. Невпинно грали музики, і текла річка міцних напоїв. Вояки, які ще кілька днів тому кидались один на одного з несамовитою люттю, перетворилися на простих людей: веселих і сумних, сильних і слабких, великих і не дуже. Раптом стало помітно, що у людей з протилежного табору, незважаючи на їхнє віросповідання, такі самі, як у тебе, руки й ноги, така сама червона кров, яка тече і в твоїх жилах. А десь там, у далеких просторах Малої Азії, у пустелях безмежної Аравії і Північної Африки, на теплих берегах Середземномор'я, у кожного з них є домівка і рідні, які до сліз вдивляються у пекучу лінію обрію і чекають його живим і здоровим. І горілка не могла зовсім перебити важкий сморід тління, що його холодний вітер ніс із недавнього поля бою. Не можна було не дивитися на тисячі могил і ровів з безліччю мерців, бо ці рови, як велетенські міста, з різних боків виросли навколо брудних і змучених вояків.

Та далеко не всім спадало на думку подібне, не звикли-бо запорожці до м'якості й лірики. А хто й задумувався на мить, той лише трусив головою і ще з більшим завзяттям кидався до натовпів довкола горілчаних бочок. Такими були ці люди, що не боялися смерті у бою і мов навмисне її там виглядали. Вони були лише частиною свого часу, його наслідком. Зробивши війну своїм головним заняттям, запорожці лише ставили собі за мету вижити у диких безмежних степах, серед безлічі ворогів. До великої і сильної України було ще неймовірно далеко, але вони раз і назавжди заявили про себе як про могутню націю воїнів. Службою у європейських монархів, вогняним смерчем по московських містах, Криму й імперії Османів козаки довели свою силу. Тож не було в них часу на думки про вищу справедливість. Треба було просто жити, що само по собі означало війну у тому далекому столітті…

Обличчя королевича сяяло не менше, ніж його коштовні обладунки. Сидячи на тонконогому арабському огирі, Владислав увесь час повертався назад і позирав на своє військо.

Перед непотрібним тепер табором стояли польські полки. Виблискуючи панцирями і кольчугами, оповиті султанами і загорнуті в дорогі хутра шляхтичі ще й зараз намагалися виглядати бадьоро, готовими до бою у будь-яку мить. Але якщо придивитися ближче, ставали помітними наслідки семитижневої важкої кампанії. Хворобливо блищали запалі очі на пожовклих загострених обличчях. Випирали ребра на кінських боках. Усе ще високо в небо підіймалися різнобарвні хоругви, але вітер тріпотів їхніми обгорілими краями, зазирав у дірки від куль і картечі. Жовто-коричнева багнюка, здавалося, навіки в'їлась у жупани. Десь позаду соромливо ховалися полки прусських ландскнехтів. Їхні вояки уже помітно хиталися од вітру: серед них найбільше лютували хвороби.

Але цього Владислав не помічав, не хотів помічати. Зараз перед ним було польське лицарство, яке зупинило турецьку армаду. Тож усі мали виглядати відповідно. Він махнув рукою сурмачеві. Це був знак до перешикування війська. Сурма срібним голосом пролетіла над головами жовнірів, і тисячі людей зарухалися, займаючи свої місця. Перед окопами виростала велетенська фігура орла, що розпластався над полем бою. У голові знаходився сам Владислав. Він весело сміявся, перемовляючись із почтом.

— То є славне військо, чи не так, панове?

— О, так, найсвітліший князю! — підтакував Любомирський, щільніше загортаючись у м'який хутряний плащ.

— Ці лицарі показали, що вони можуть. Гадаю, Осман дуже не задоволений, — бундючився пан Лєсковський.

Зачекавши кілька хвилин, Владислав ображено надув губи.

— Але вони, прошу пана, зовсім не ввічливі. За домовленістю, Осман мав би шикувати військо для привітань!

Він повернувся до хорунжого, який, сидячи поряд на коні, тримав особистий штандарт королевича.

— Дайте мені далекозору трубу.

Хорунжий похапцем витягнув із сідельної сумки невеличкий оптичний прилад. Владислав розклав трубу і почав розглядати турецький стан.