Юрій Сорока - Хотин

— А ви як гадали? У рану потрапила інфекція, тож треба було рятувати не руку… Втім, зараз уже пізно про це говорити.

— Чому пізно? — стривожено запитав Ганжа.

— Хвороба розійшлася тілом. Тепер треба тільки очікувати…

— А чого очікувати? — знову загудів Дорошенко. — Ви б, пане лікарю, лікували!

— Я ще раз кажу: роблю все можливе. Але тут не завжди допомагають найлшші ліки… Багато залежить від самого хворого, від його життєвої сили. Маємо лише молитись і сподіватися на краще. Як кажуть: «Домінус вобіскум».

Раптом хворий зарухався. Він подивився навкруги і обережно сів на постелі. Схудле обличчя над сивою бородою виглядало, як у мерця.

— Лежіть, пане гетьмане! — загукав лікар. — Вам не можна вставати!

— Я добре почуваюся, — хрипким голосом озвався Сагайдачний. Він повільно переводив погляд з одного присутнього на іншого.

— Скільки я був без свідомості?

— Довго, батьку, — тихо озвався Іван Зискар.

— День і ніч, — додав лікар.

– І що тут у вас?

— Пане гетьмане, усе добре! Вам потрібно відпочивати, — замахав руками лікар.

— Чекай, ієзуїте! На тому світі спочину. Ганжо, що тут у вас?

— Усе добре, батьку. Війна закінчилася, збираємося додому.

— А ляхи що?

— Ляхи як ляхи. У море заборонили ходити, на Крим… Але того, чого боялися, не сталося.

— Добре… У море і без їхнього дозволу підемо, — Сагайдачний говорив повільно, часто припиняючи мову.

— Коли відходимо?

— Уранці. Турки ввечері з татарами, на світанку Владислав, а ми після них одразу. Так Любомирський наказав.

— Чому ми останні?

— Так наказано…

Сагайдачний хвилину помовчав, переборюючи пекучий біль у руці. Потім підкликав лікаря.

— Принеси мені ще того неронового теріаку, він трохи полегшує…

— Так, так! Я все зроблю! Тільки, пани полковники, прошу вас, дивіться, щоб він не вставав!

— Не вставатиму, — Сагайдачний безсило відкинувся на постелі.

Швидкими кроками лікар вийшов із шатра. Теріак готувався з домішками золота й срібла, тож обережний ченець тримав такі дорогі ліки лише у замку. Сагайдачний це добре знав.

— От що, — мовив він, коли лікар вийшов, — Зискар, Дорошенко, Куроша, Шило… Одне слово, усі! Починайте готувати полки до переправи. Як стемніє, знімаймося. Розумники, вражі ляхи! Мало їм того, що війну виграли, ще й м'яке місце їм прикривай… Знають-бо, Джанібек-Ґірей так собі до Бахчисараю не повернеться, ще в дорозі обози потарбає. Та вже нехай вибачають… Усі зрозуміли?

— Зрозуміли, батьку, — відповіли полковники.

— Ну, то з Богом.

Один за одним полковники повиходили з намету. Залишився лише Тарас Ганжа.

— Що думаєш, пане осавуле?

Ганжа знизав плечима.

— Не сподобається це Владиславу.

— То й хай! Що з того?

— Вони ще ж нічого не виконали з обіцяного…

– І не виконають, Тарасе…

— Як же це?!

— А от так. Я ще тоді в короля зрозумів, але надіявся, що не буде цього. А зараз… Доки самі не візьмемо, ніц не матимемо. Та тільки не мені вже це робити… Чую, віджив. У Київ мене завезіть, до Братства… Там хочу померти. А самі готуйтеся до війни з ляхами, ось моя порада. Якщо зараз Османові не продали, незабаром самі кинуться… У них руки розв'язані… тепер… зможуть усі сили на нас кинути. — Сагайдачний говорив останні слова вже крізь силу і нарешті затих. Важкий сон здолав його зболене тіло, і він відкинувся на постелі важко, зі свистом дихаючи уві сні.

Ганжа ще деякий час стояв над ліжком і дивився на гетьмана. Як же він здав! Тільки тінь залишилася від дужого колись козака. Якось раптово шкіра на руках стала блідою і прозорою, вкритою цяточками коричневих плям. Крізь неї проглядали темні сиві жили й вузли сухожиль. Ще вчора смоляна з сивиною борода враз побіліла, а очі десь глибоко запали. На пальці лівої руки страшно було дивитися: чорні й розпухлі, вони нагадували товсті ковбаси… Не вірилося, що вже ніколи ця видатна людина не скочить у сідло, не підніме вгору руку з блискучою булавою і не гукне дужим голосом до веселого сурмача: «Давай гасло до бою, сину!»

— Ні, ще не час, батьку! — сказав Ганжа невідомо до кого і рвучко вийшов з намету.

Тим часом Низовий кіш готувався до від'їзду. Козаки похапцем лаштували у дорогу вози, кували коней і стягували з обжитого за півтора місяця табору розкидане по ньому майно. Таке саме заворушення панувало й у реєстрових полках. І ще не відлунав у замку над річкою бенкет, як Запорізьке Військо було готове в дорогу. Поляки, заклопотані власними зборами, не звертали на це уваги.