Юрій Сорока - Хотин

Максим протер очі. Кінь, косячи на вершника бузковим оком, немов благав про відпочинок. Та Горбоніс зціплював зуби і ляскав змилену тварину плазом шаблі. Десь позаду залишилися спис і мушкет, що їх вирвали з рук густі чагарники.

— Максиме! Чуєш, Максиме?! — доніс вітер хрипкий голос Кульбаби.

— Чую!

— Роз'їдемося, Максиме! Єдиний вихід…

— Ні! Вперед! Вперед! — кричав Горбоніс.

– Їдь, Максиме, я завертаю. Давай!

— Куди ти, дурню?!

Та було вже пізно. Хрускіт зліва припинився. Андрій зупинив коня і, діставши шаблю, повернув назустріч переслідувачам. До них залишалось якихось сто кроків.

— Андрію! Ти що?! Вперед, там річка, маємо надію!

Кульбаба побачив, що Горбоніс наближається до нього. Він мало не заплакав:

— Максиме, тікай! Зараз же. Не можу я з тобою, кінь ногу пошкодив. Скажеш батькові…

— Сам скажеш. Або ніхто!

Татари наблизились і оточили двох мокрих і розхристаних козаків щільним колом. Деякий час стояли мовчки, темні і хижі, було чути лише брязкіт кінської збруї. Кілька чоловік натягнули тятиви луків, але випускати стріли не поспішали. Козаки важко дихали, спокійно позираючи на ворогів.

— Ех, Максиме, Максиме. Ну, чого ти повернувся, тепер удвох… Ні за цапову душу…

— Як є, так є. А як би я Микиті в очі подивився? А батькові твоєму? Чому коня не замінив?

— Відстав він, братику, ще під лісом.

— Тьху ти! Доля собача… — зітхнув приречено Горбоніс.

Один із татар виїхав наперед. Тримаючи напоготові пістоль, наблизився до друзів.

— Гей, кайсак! Ятаган кидай, яничарка кидай! Якші жити будеш. Ятаган піднімай, помирай якші!

Рука, що нею тримав пістоля, помітно тремтіла, а в очах читався страх.

— Що будемо робити? — позираючи на татарина, запитав Андрій.

— Здаватися будемо, що тут вдієш? Оком моргнути не встигнеш, як дзюрок нароблять.

— Дулю їм! Я в неволю не піду!

— Не дурій! Стій тихо і слухай.

— Що слухати? Давай хоч по одному з собою заберемо!

— Не встигнеш! Кидай, кажу, шаблю! Дасть Бог, виберемось…

Андрій знехотя пожбурив шаблю на мокре листя. За ним те саме зробив Горбоніс. У ту саму мить над ними цвьохнуло кілька арканів. Татари зірвали запорожців із сідел і мовчки накинулися на них, заламуючи за спину руки. За хвилину обидва лежали зв'язані мотузками з сиром'ятної шкіри. Ґелґочучи щось по-своєму, людолови роздивлялися здобич, що її знайшли на козаках і у сідельних сумках. Із задоволенням витрусили золото з чималого гамана Кульбаби, розвернули довгий шовковий очкур. Мацали зашкарублими пальцями товсте сукно жупанів і жовтий сап'ян чобіт. З кишені Максима витягли золоту каблучку з великим діамантом — подарунок, що його він віз Юстисі. З байдужістю Горбоніс поглядав на річ, заради якої відмовився від доброї половини належної йому здобичі. Що тепер з неї, якщо і сам він може стати чужою річчю. Татари їх майже не били, а це свідчило лише про одне: вони вже ясир…

А маленькі кривоногі ногаї вже скидали на купу відрізи кармазину, лундишу, шиті бісером папуччі з сідельних сумок. До них прилучили золотий келих, десяток пістолів і дві шаблі у коштовних портупеях. Зверху лягли цяцьковані порохівниці — натруски й улюблений ніж Андрія з гострим, як бритва, лезом дамаської роботи.

— О, кайсак багатий, добрий ясир! Кайсак міцний, каторга якші працювати. Вставай, гяуре! Неволя підемо! — один із ногаїв сильно копнув Кульбабу ногою.

Незважаючи на холодний жовтневий дощ, на запорожцях залишили лише жупани. На шиї їм одягнули зашморги і босоніж погнали за собою. Один з ординців потягнув, було, за повід Андрієвого коня, але, помітивши, що той не може ступати на передню правицю, зняв кульбаку і різонув його кривим ножем по горлу. Зі страшним хрипом тварина повалилася на землю і забила в агонії ногами.

Більше години йшли густим підліском, збиваючи до крові ноги. Поступово татари перестали звертати на козаків увагу й лише час від часу смикали за аркани, перевіряючи їх натяг.

— Як бидло, гонять, собаки! Ех, треба було кинутись у гущу — і справі кінець! — приречено говорив Андрій.

Максим довгим поглядом подивився на побратима. Може, Андрій уже втратив надію? Багато разів помічав він, як сильні й хоробрі люди ламалися, коли бачили перед собою безвихідь. Вони опускали руки і втрачали інтерес до життя. А серед них були й старші за Андрія… Набагато сильніші й досвідченіші. Невже й з ним таке?!

— Кульбабо!

— Чого?

— А горілки хочеш?

— Я крові хочу!

— Цур тобі, вовкулако!