Юрій Сорока - Хотин

— Я розумію вашу позицію, пане Собеський, але так не можна, повірте. Треба в чомусь поступатися.

— Але, слово гонору, це неможливо! Я відмовляюся ставити свій родовий герб під визнанням васальної залежності Речі Посполитої!

— Що ви! Я не про це веду мову.

— Тоді про що, прошу пана?

— Звісно, харач для вас образливий, але!.. — Радул підняв угору палець. — Гарний дипломат знайде вихід.

— Я не бачу тут виходу! Я бачу лише знущання над моєю отчизною! Запам'ятайте: ніякого харачу не буде.

— Не буде! Правильно! А ось дарунки султанові й такі дарунки, які достойні руки пророка на землі, будуть! Це ж у ваших інтересах.

Собеський замислився. Така постанова питання змінювала його суть. Дарунки султанові не принижують короля, навпаки, це вияв доброї волі й поваги. На це можна було погоджуватись. Урешті Собеський кивнув головою.

— Гаразд. Гадаю, на це ми можемо піти.

— Ну от і добре. Адже ми маємо намагатись обходити гострі кути!

Далі мова зайшла про Молдавію та Хотин, про долю вельможних бранців султана, що сиділи у семивежному замку в Стамбулі ще з часів битви під Цецорою. Обговорювали застарілі питання спірних кордонів, вирішували, які гарантії кожна зі сторін зможе надати під здійснення угоди, і ще цілу низку рутинних, але необхідних справ. Нарешті після всіх погоджень і суперечок була відпрацьована попередня угода. Виклавши її на папері, Радул вирушив з листами до великого візира. Він потайки радів з приводу надії на закінчення війни, яка найбільше позначилася на Молдавії та Волощині. Турецька, як і польська армії, завдавали непоправної шкоди його підданим. Гинули тисячі людей, плюндрувалися поля, сади й виноградники, тож Волощина вигравала у будь-якому разі, який вів би до швидшого відходу сторін, що воюють.

Але реакція Ділавер-паші на угоду позбавила Радула великої долі оптимізму. Великий візир, прочитавши листи, розлютився. Пожбуривши сувої на килими, він забігав по шатру.

— Вони нахабні, ці діти шайтана! О Аллах, закрий мої очі, я не в змозі дивитися на це! Як сміють ці мерзенні гяури дозволяти собі звертатися з такими вимогами! Я покажу їм, чого вони варті!

— Усе вирішувати вам, великий візире, — схилився у поклоні Радул. — Одне ваше слово, і вони повернуться до табору ні з чим.

— О, покарай їх, ангеле помсти Азраїле! Ти добре розумієш, що я не можу так закінчити переговори. Падишах жадає миру. Але чи можу я показати йому це? Ні, така угода мене не влаштовує!

— Тоді послухайте мене, нехай продовжаться роки ваші, права руко могутнього падишаха.

— Що ж ти запропонуєш?

— Зустріньтеся з ними спочатку ви. Це дасть змогу довести угоду до обопільної згоди. Тоді буде з чим постати перед очима падишаха.

Ділавер-паша зупинився, заклавши руки за спину.

— Розумію. Я теж про це думав. Сьогодні ввечері я чекаю послів Ляхистану в своєму шатрі. Про це не повинен довідатися падишах, я доповів йому, що угоду прийнято, і на завтра він чекає нас на церемонію її підписання.

— Я все зроблю! — Радул вклонився і попрямував до виходу з шатра.

Ділавер-паша повернувся.

— Стривай. А чи всі їхні вимоги ти виклав на папері?

Радул знітився.

— Великий візир надзвичайно проникливий. Так, я дещо не записав.

— Що саме?

Погладжуючи довгі вуса, Радул повернувся на своє попереднє місце.

— Нехай візир не думає, що я затіяв за його спиною власну гру. Всі мої помисли тільки на здійснення волі падишаха…

— Отже?

— Крім того, вони вимагали звільнити в'язнів семивежного замку. Серед них Станіслав Конєцпольський, Лукаш Жолкєвський, Самійло Корецький і Володимир Фаренсбах. Але я вирішив цей пункт угоди не оголошувати, оскільки він неможливий. На мою думку, і в інших питаннях ще чимало розбіжностей.

Ділавер-паша засміявся.

— Наш друг, господар Волощини, став неабияким тонким дипломатом.

— Я змушений ним стати.

— О, — здійняв брови великий візир, — у чому ж така велика необхідність?

— Вона більша, ніж ви вважаєте. Волощина, як ніхто інший, страждає від війни. Народ стогне, а я мушу слухати цей стогін, неспроможний нічим зарадити.

— Але ж Порта стоїть і на захисті ваших інтересів.

— Так. Я вдячний протекторату Блискучої Порти. Тому хочу швидшого закінчення війни.

— Добре, — зітхнув Ділавер-паша, — іди й не забудь: увечері я чекаю на послів Ляхистану.

Того самого вечора до шатра Ділавер-паші прибули Жоравинський і Собеський. Радул уже конфіденційно повідомив їх, про що йтиметься, і комісари підготувалися до довгої суперечки, розриву переговорів і навіть до арешту. Тож вони були дещо здивовані, коли Ділавер-паша помахом руки випровадив усіх присутніх і з посмішкою вказав на м'які, розшиті золотом міндери біля низького столика. На столику, вкритому різьбленими зі слонової кістки арабесками, стояли кришталеві вазочки з солодощами і золоті кунгани із запашним шербетом.